?

Log in

No account? Create an account


ПОЧАТОК

Було в пана село.
Не велике та й не мале. Звичайне Українське село.
Може й не зовсім звичайне, бо, якось в старому глинищі, де люди брали глину та будували з неї хати, знайшли кремінь. Пан запросив вчених людей. Ті понаїхали, набрали зразків каміння з глинища, терли його проміж пальців, нюхали, цокали по ньому своїми молоточками, хіба що не куштували.
Потім, зробили загадкові обличчя,довго, емоційно розмовляли з паном, щось вирішили та вдарили по руках.
Добренько попоїли сала з картоплею, попили тамтешнього самогону, прицмокуючи та нахвалюючи. Позалицялися до тутешніх дівчат. Та й поїхали собі до своєї вченої губернії.
А в селі стали добувати кремінь. І назвав пан те село, Кремінне.

Не відомо, яким чином, але, обзавівся пан ще одним не великим та не малим селом. Чи то за якісь надзвичайні заслуги перед губернатором, чи то за військову доблесть. А може просто завелись грошенята, з добутого кременя, та й купив. Хай собі буде.
Знову з'явились розумні люди у новому селі. За доброю традицією попили, поїли, позалицялись. Поборсались в глинищі. Зі стурбованими обличчями розвели руками, «Немає тут кременю, ніколи навіть і не було». Та й поїхали собі.
Пан не дуже засмутився з тієї звістки. Не має, то й не має.
Назвав село Некремінне, раз кремнію немає, та наказав сіяти хліб, вирощувати баштан, сади саджати.
Назначив в селі старосту, Івана Галушку, та й навідувався в Некремінне раз на три – чотири тижні.
А селяни, зажили як і раніше. Хіба, що з'явився новий, великий яблуневий сад та новий староста виявився більш вправним та хазяйновитим. Не погано, загалом зажили.

Багато чого пережило село Некремінне та його мешканці.
Наприкінці Громадянської війни та повального розкулачення, з'явились в тому селі Гавриши. Роботящі, заможні селяни. Точніше, були заможні, доки не потрапили в жорнова колективізації. Збудували собі середнього розміру хату на «Козачку», та й зажили, не виділяючись особливо поміж односельців.
Після Другої світової війни, втративши чоловіка,головнішою в родині залишилась баба Гавришиха, з чотирма діточками на руках.
З божою поміччю та допомогою односельців, збудувала нову хатину, замість вщент спаленої старої. Завела не хитре хазяйство та великий город. Тяжко працювала, заробляла трудодні, ростила двох синів та двох доньок.
Справні діточки виросли. А вирісши подались до міста шукати кращої долі.
Баба ж залишилась одна в селі. Зі своїми спогадами,в очікуванні вихідних, та шкільних канікул у внучат, коли нарешті хата наповнювалась метушнею і гомоном.

І ось, до баби Гавришихи приїхали аж три онуки. Точніше, як приїхали – привезли батьки та й залишили на тиждень. А баба й рада, все ж не сама довгими осінніми вечорами. В хаті ґвалт, метушня, пилюка стовпом.
Тріщать дрова у пічці, по хаті хвилями тече розслаблююче до істоми пічне тепло. Поспіває вечеря.
Вечеря в Гавришихи не хитра. Варена картопля, оселедець, який привезли діти разом з онуками, знають, що баба полюбляє, домашня хлібина та зелень з городу.
Звичайний порцеляновий посуд з півниками та цвітастими смужками. Алюмінієві ложки, глиняні полумиски та кухлі з парним молоком.
Дітвора за день набігалась по бур’янах та посадках. Але, з останніх сил продовжують вовтузитись в кімнаті.
- Діточки, ану ж бо, вечеря на столі. Досить дуріти, ідіть їсти;
зазирає баба в кімнату, де в онуків самий розпал штурму фортеці з кроваті та подушок.
Старший онук завмирає з піднятої для атаки подушкою в рученятах. В повітрі граціозно кружляють пір'я та пух, наче снігопад. Молодші ховають за спинами рушники, за допомогою яких відчайдушно штурмували «фортецю».
- Ах ви ж бісові діти!
Гавришиха з усіх сил намагається додати голосу металевої суворості. Але, діти миттєво відчувають фальш, та прискають зі сміху.
- Ідіть вже, мийте руки та сідайте вечеряти;
- Бабусю, а розкажеш потім страшну казку;
Намагається заздалегідь сторгуватись дітвора.
- А це вже як поїсте, така і казка буде. А якщо і тарілки помиєте, та зі столу приберете, то розкажу самісіньку правду.
Онуки вже знають, що бабині історії варті того, щоб не тільки посуд помити, а ще й дров та води наносити. Тому, без зайвого базікання дружно навалюються на паруючу картоплю з молочним оселедцем.


ВІДЬМА
казка перша

- Ось і чудово. Попоїли, прибрали. Молодці! Лягайте та слухайте, що відбувалось в нашому селі, за царя Панька.
- Бабуся, а ти ще за царя Панька жила?
- Та цить ви вже, або слухайте мовчки, або я піду спати.
- Мовчки!!!

Жили собі на «Козачку» Галушки. Молода, роботяща сім’я. На весілля батьки подарували їм невеличку хату, та грошенят на хазяйство.
Хата стояла майже край села, третя від краю, там де дорога, за останньою домівкою підіймалась на бугор, з якого було видно сільський ставок та гусячу ферму біля нього.
Петро Галушка знався на електриці,то й працював в колгоспі електриком. Робота не займала багато часу, бо тоді в Некремінне надходила лише одна електрична лінія. На вулиці освітлення зовсім не було, тільки на току, фермах та у хатах по одній лампочці.
Зате мав змогу частіше поратись по домашньому хазяйству. То ж завів Петро двох бичків, теличку, курчат та качок.
А Ганну, свою дружину пристроїв працювати на тій самій гусячій фермі, яка на березі ставка. І від хати не далеко пішки до роботи, а ще інколи цеберку гусячого корму в домашнє хазяйство припре, качок годувати, а бувало і рибкою зі ставка рибалки поділяться.
Так і жили собі Галушки. Загалом не погано жили.
В крайній на Козачку хаті, через одну від Галушок, жила старезна баба Шепчиха. Жила вона одна однесенька, та була на стільки стара, що в селі вже ніхто й не пам’ятав, чи була в неї взагалі коли не будь сім’я, або хоч рідня якась.
Як і на що жила Шепчиха, не відали односельці. Городом вона не займалась, може сил вже не було, а може просто не хотіла в землі порсатись. Скотинки або птиці також не було ніякої. Ніколи ні в кого нічого не купувала не міняла та не просила. Інколи бачили її біля лісу, на пасовищах та ярах. Збирала баба якісь травки, дикі ягідки, гриби не зрозумілі.
Робила вона з того усього зілля різні. Щось розтирала, настоювала, висушувала. Односельці знали про те є її вміння, та звертались коли не коли в разі крайньої необхідності. То спину в когось прихватить, то якась гидота на шкірі повисипає, то срачка то болячка. Дівчата молоді потайки, увечері, інколи шастали до Шепчихиної хати. Що там відбувалось не розповідав ніхто. Але, помічали односельці таку собі закономірність, що незабаром ті дівчата виходили заміж, а в заміжніх, яким бог діточок не давав, зненацька народжувались хлопчик або дівчинка.
Та то таке. Баба нікого не чіпала та не турбувала, то ж і її не чіпали, та навіть не помічали, або робили вигляд, що не помічають.
Тоді Українські села жили, як одна велика родина. То ж, бо лишнього язиками не ляпали, вміли берегти таємниці, в брудній білизні сусідів дуже не порсались, та «сміття з хати» не виносили.
Аж от, якось серед осені, почав Петро Галушка помічати якісь дивацтва за своєю дружиною.
Стала вона якась знервована, дратівлива. Чим коротше ставав день, тим раніше Ганна поверталася з роботи. Удома була невідмінно до настання темряви. Розповідала якісь нісенітниці: то їх раніше відпустили по хатах, то роботи не було, та вони самі розійшлись, то одне то інше.
Та ось, якось Петру дали завдання щось там по електриці на гусячій фермі полагодити. Порсається він з дротами, лампочками та ізоляторами. А дівчата з ферми знай собі Ганні у вуха дзижчать: «Та який же ж твій Петро вправний та працьовитий». А вона сама не своя. Зблідніла, очі відводить, тільки що не паморочиться.
Закінчив чоловік роботу, вийшов на вулицю, сів на призьбу відпочити. Дістав тютюн та цигарку скручує. Тут до нього підсів Іван Скляров, бригадир, на тій фермі. Теж собі цигарку змайстрував. Задиміли хлопці, загомоніли:
- А шо, Петро, як себе почуваєш?
- Та нічого, відповідає Петро, усім би мого здоров’я, то б і гарно на світі було.
- Як так, дивується Іван, а Ганна твоя мабуть не щодня до дому раніше проситься, боліє каже мій Петро, догляду вимагає.
- Та ти не соромся, каже Іван, всяке ж буває, якщо треба то треба, хіба ж я проти.
Блиснули очі у Петра, затягнувся він глибоко гірким димом. Але, виду не подав. Помовчав трохи, та й каже:
- Було діло, прихворів трохи, але одужав вже. Усе гаразд. Дякую, що Ганну раніше відпускав, дуже тобі дякую.
Підвівся , закинув сумку з інструментарієм через плече та попрямував до дому.
Вертається ввечері дружина з роботи, ні жива ані мертва. Увійшла до хати, зупинилась на порозі та очі на чоловіка не підійма.
Петро теж сидить мовчки, хмурний та розгублений. З одного боку, кохає він дружину, душі в їй не чає. А з іншого, збрехала вона і йому і на роботі. Та чує чоловіче серце, що біда якась з дружиною коїться.
- Сідай, каже, розповідай, як на духу. Все, як є, що трапиться, хто образив.
Сіла Ганна на край стільця, склала руки на колінах, помовчала хвилини зо дві, мабуть с духом збиралась, та почала розповідати.
- Ти, каже, чоловіче мій, не сердься на мене. Боялася я, що не повіриш мені, як що почну якісь нісенітниці розповідати. Думала, не сповна розуму мене вважатимеш. Та бачу, що насправді моє мовчання та брехня, либонь більшого лиха не наробили.
Ото ж, слухай. Чисту правду кажу, як перед Господом на сповіді.

І розповіла Ганна історію дуже дивну та неймовірну. Якби Петро не знав її, як самого себе, якби не довіряв, як собі, ніколи в житті не повірив би.

Все почалось на день літнього сонцестояння, а точніше, наступної доби, двадцять другого червня.
Поверталась Ганна додому з роботи. З початку йшла з дівчатами, Катериною Гарбуз, Наталкою Скляровою та Оксаною Піддубною. Потім дівчата звернули на стежку, яка понад Караваном, джерело таке, з чистою, прозорою водою, петляючи по пасовищу виводила короткою дорогою на самісінький Підварок - протилежний край села. А Ганна пішла далі.
Йде собі, край дороги, по травці, планує, як швидше дома по хазяйству впоратись. А сонечко вже сідати починає. В ті часи на фермі працювали допізна.
Коли, зненацька помічає боковим зором, якийсь рух, праворуч та трішки позаду від себе. І зразу, якось моторошно Ганні стало. Наче холодом звідкись повіяло, аж мурашки по шкірі побігли. Зупинилась вона, хоче озирнутись, та щось їй заважає, наче шия та спина задеревеніли.
Аж, ось виступає до неї з бур’янів чорна кішка, та нуж бо тертися по ногах, нуж бо ластитись. Сама невеличка, чорна, як смола, жодної білої волосинки, та величезні зелені очі. І муркоче, аж вуха заклада…
Ну ти, дурна баба, сама на себе посварилась Ганна. Хіба ж можна так кішки злякатись, ледь не вмерла від переляку.
А та знай собі треться об ноги та муркотить, як той трактор.
Дівчина кішку приласкала, за вушком почухала, по спинці погладила. Та проводжає Ганну. Забіжить уперед, метрів зо два – три, зупиняється, чекає. Тернулась по ногах та знову вперед побігла.
Так вони дійшли до самісінької хати баби Шепчихи. А далі, Гана й не помітила коли і куди та кішка поділась. Тільки біля ніг кружляла, наче дзиґа, аж глянь, її вже й слід простив.
Наступного дня, все повторилося знову. Чорна кішка, ластиться, проводжає, та зникає в районі бабиної хати. Звідки з’являється , та куди зникає не можливо помітити.
І так кожен день. Ганна вже привикати почала. З обіду залишала кішці чого не будь попоїсти, шкурку від сала, трошки яєчка, або чогось іншого. По дорозі її накормить, почухає, а кішка знай собі ластиться та муркотить. І як завжди зникає не відомо куди і коли.
Так було до самої осені, покине не почала Ганна повертатись до дому у темряві. Кішка, як завжди з’являлась не знаймо звідки, але, тепер було видно лише її зелені очі, які світились у ночі. І якось моторошно ставало дівчині, не спокійно на душі.
Ось, одного такого вечора, зірки та місяць на небі затулили важкі дощові хмари, дув холодний, поривчастий вітер. У повітрі висів якийсь вологий, липкий морок. Ганна йшла майже навпомацки, темінь,хоч очі повиколюй.
Та ось, зненацька вітер затих, зовсім. Наступила якась тривожна, напружена тиша. Ані звуку, ані жодного вогника на небі та у селі. Жодна собака голосу не подасть. Наче якийсь велетень накрив весь всесвіт важкою пуховою ковдрою, та й придавив всі звуки і навіть самісіньке світло.
Тут, бачить дівчина перед собою зелені очі на дорозі. Здається, можна радіти, що хоч одна жива душа з’явилась. Але, чує серце, не все гаразд. Холодним потом спина покрилась, руки заніміли. Зробивши над собою неймовірне зусилля, потягнулась до кішки…
І раптом, чує Ганна шипіння, наче олії на розпечену сковороду плесконули. Навіть у темряві, якимось надлюдським зором побачила, як шерсть на спині у кішки стала дибки. І вже перед нею не мала, пухнаста кішечка, а величезна чорна тварина, на зріст, як теля полугодовале. Очі світяться, наче тарілки, кігті сталеві землю риють, виблискують в темряві величезні білі ікла та слина з пащі тече.
Перехопило подих у Ганни, ані закричати, ані навіть прошепотіти нічого не може. Повітря у грудях зупинилося. Рученьки – ніженьки затерпли, не може поворухнутись.
Страшна примара тим часом впритул наблизилась до дівчини. Відчула вона сморідне дихання на своєму обличчі, та наче почала провалюватись у якийсь чорний, безмежний вир.
І вже майже втративши почуття дійсності, Ганна ніби керована потойбічною силою намацала руками натільний хрестик під сукнею. Втрачаючи свідомість рвонула його з шиї, розірвавши міцну мотузку, та обома руками впечатала в самісінького лоба страшному породженню пекла.
Щось зашкварчало, засмерділо паленою шерстю, руки запекло наче від розжареного заліза, вуха заклав страшний нелюдський крик...
Отямилась дівчина від холоду. Лежала вона в пожовклій траві, край дороги. Тіло вже зовсім захололо та задеревеніло. З великими труднощами підвелась Ганна на ноги. Всесвіт вже розвиднився від мороку, відкривши молодий місяць та розсип незліченних зірок.
Треба поспішати до дому, звично підказував розум, хтозна, кілька часу пролежала вона не притомна. Але, спочатку треба зробити ще одну дуже важливу справу, знайти хрестика.
На щастя, багато часу пошуки не зайняли. Натільний хрестик лежав в траві, виблискуючи місячним сяйвом.
Ганна схопила його, міцно зажала в долонях та мерщій побігла до рідної хати, більш за все на світі бажаючи опинитись під рідним дахом, поруч з любим чоловіком.
Але, саме цього вечора вона перший раз збрехала чоловікові. Точніше не зовсім збрехала, а не розповіла всього, що сталося. Обпечені хрестиком руки намазала гусячим жиром та замотала чистою хустиною. Петрові ж розповіла, що на фермі обпеклась об піч.
А наступного ранку, вперше побачила Ганна в дзеркалі сиві волосини на своїй голові...
І з того дня приходила до дому лише засвітла, ніколи не затримуючись навіть до сутінок. А як вже зовсім стемніє, і ноги за двері не каже.

Закінчила Ганна свою розповідь, сидить не жива ані мертва. Не знає, як чоловік відреагує на таку неймовірну сповідь. Чи повірить та зрозуміє, чи покрутить пальцем біля скроні та вважатиме за божевільну…
Петро підвівся, підійшов до дружини та встав перед нею на вколішки. Узяв в свої великі, шершаві долоні її витончені, сильні руки, та нуж бо їх цілувати, особливо шрам у вигляді відбитку хрестика. А в самого сльози по обличчю течуть.
- Люба моя, чого ж ти мені відразу все як є не розповіла. Та хіба я не вірю тобі, як самому собі. За що ж ти бідолашна стільки мучилася, стільки терпіла…
Обійнялись вони міцно, утерли сльози один одному, так і просиділи майже до ранку розмовляючи тихими голосами.

Вранці збирається Ганна на роботу до ферми, бачить, щось замислив чоловік, підказує їй серце жіноче, щось планує. А Петро й каже їй:
- Ти, моя люба з ферми раніше не йди, нічого та нікого не бійся. Я тебе зустріну, та до дому проводжу. Але, ти мене не побачиш і не почуєш, я наче туман ранковий за тобою простелюся, огорну лагідно та захищу від мороку нічного.
Не дуже Ганні його задум сподобався, але знає, що не переконає вона чоловіка. Коли вже вирішив, то зробить по своєму. Та чесно кажучи, не дуже й хотіла переконувати. Розуміла жінка, що з цим неподобством треба закінчувати раз і на завжди, що одвічно це не може тривати.
На тому й порішили.
На при кінці роботи Ганна трохи затрималась з гусьми пораючись. Треба було їй одній до дому йти, тож дочекалася поки дівчата розійшлися, та й сама пішла.
На дворі вже темно, місяця немає, тільки зірки ледь світять. Дівчина прислухається, де там її чоловік супроводжує. Але, не чутно нічогісінько, тільки легкий туман поміж пагорбів стелиться, як і казав Петро. Навіть страшна думка закралася, а раптом він забув про свою обіцянку, або сталося щось…
Але, не дозволила вона таким думкам перемогти. Погнала їх з голови. Не може чоловік її скривдити, тут він, поруч, але не видно й не чутно його, як і попереджав.
Так вони дійшли до самісінької хати. Вже у дворі з'явився Петро, наче нізвідки. Обійняв дружину. Так в хату і зайшли.
- Нічого, каже Петро, ми свого досягнемо, рано чи пізно зло себе проявить…
Так повторилось і на другий день. Знову нічогісінько. Хоча ні, одна відмінність таки була. Коли Ганна вранці вийшла з двору, та проходила біля останньої хати на Козачку, примітила, що баба Шепчиха стояла біля тину, та уважним поглядом проводжала дівчину, доки та не зайшла за пагорб. Але, то таке.
На третій день, Ганна знову трохи затрималась на роботі, дочекалась доки пішли дівчата, та й вийшла собі.
Петро, як завжди не помітно її супроводжував, ані гілка під ногою не трісне, ані птах нічний не потурбується.
Небо затягнуло вогкими хмарами. Тонесеньке півколо молодого місяця зав’язнуло серед них, наче в вологій ваті. Мовчали хазяйські собаки, мовчали птахи нічні, всі звуки танули та зникали в дрібній дощовій мряці та тумані.
На душі було не спокійно і моторошно. Стурбованість та паніка все більше охоплювали Ганну. Передчуття чогось поганого, неминучого напливало, як хвилі густого туману.
Ось і те саме місце, де вона зустрілась із страхітливою примарою.
Раптом, почула Ганна чиюсь присутність, наче не одна вона, наче хтось рухається поряд з нею, край дороги…
Може то Петро дуже наблизився, не розрахував в тумані, промайнула рятівна думка. Але чує серце – не Петро.
Так і є, знову засвітились «тарілчасті» зелені очі, донісся не земний сморід тварини. Знову сталеві кігті землю риють.
Ганна ледь не зімліла, але тримається на ногах, пам’ятає, що чоловік поруч, не дозволить скривдити.
Тієї миті з’явився молодий місяць проміж хмар, трохи освітивши туманну лощину.
Бачить дівчина, перед нею, посеред дороги стоїть та сама потвора. Ікла виблискують, шерсть дибки, слина тече…
І тут, між ними, наче з під землі з'явився Петро. Ноги широко розставив, уперся в матінку землю, очі полум’ям горять, в руках цеп, яким жито молотять:
- Ну, клята тварюка, зараз ти в мене за все відповіси!!! Забирайся геть в пекло!!!
Страшним голосом закричав Петро, та нуж бо ціпом пекельне страхіття пригощати. По голові, по спині, і в вздовж і в поперек молотить, тільки чути, як ребра тріщать, шкіра репається та шерсть летить.
Завила потвора страшним голосом, стала дибки та намагається чоловіка кігтями дістати, потягнулась до нього чи то лапами чи то руками страхітливими.
А Петро не відступа, знай собі цепом молотить, по лапах простягнутих, по ногах, по тулубу…
Не витримало пекельне створіння натиску чоловічого, ще раз завило, наче тисяча чортів, стало дибки, та перекинулось назад через спину, гепнулось об землю і … на дорозі перед захеканим чоловіком стояв здоровенний чорний собако.
Ті ж самі величезні зелені очі, кігті як турецькі ятагани, страшенні ікла та сморід із пащі. Зростом псина сягала більше метру. Полихнули очі потойбічним полум’ям, з відкритої пащі слина закапала. Собацюра припав на передні лапи, напружився наче пружина та приготувався до смертельного стрибка…
Глянув Петро на цеп, а в руках лише уламки та тріски від нього залишились. Зі всієї сили кинув він залишки деревини в самісіньку пику потворі та влучив прямо в палаюче око.
Звір завив так, що залишки пожовклого листя з дерев пооблітало, затрусив мордою і за мить кинувся на Петра.
Але, чоловікові вистачило цієї короткої миті, щоб дістати з за пазухи маленьку склянку зі свяченою водою, припасеною з останнього Водохреща. Пальці блискавично відкинули кришечку та тверда козацька рука виплеснула вміст склянки прямісінько на голову тварюці.
Що тут почалося…
Створіння завертілося наче дзиґа, заверещало гидким голосом. А голова в нього диміла, наче вугілля розпечене на неї насипали. Чорна шерсть полізла клаптями, шкіра вкрилась пухирями, які лопались та з них витікала жовта смердюча рідина.
Звірина, як і минулого разу стала дибки, перекинулось назад через спину, гепнулась об землю і перетворилась на чорну, вкриту рідкими клоками щетини свиню.
Крутнувшись ще разів зо два на місці свинюка кинулась до найближчих кущів, але Петро встиг на останок такого копняка під зад кованим чоботом на піддати, що створіння аж у повітря підскочило та з мерзотним верещанням зникло в ночі та густому тумані.
Подружжя Галушків ще довго стояло в степу, по трохи приходячи до тями. Важко було повірити в те що сталося, в те, що побачили на власні очі. Звісно, в дитинстві вони чули казки про відьом, про потойбічні сили. Але, щоб отак, власноруч битися з породженням самісінького пекла… не можна було уявити в страшному сні.
Трохи прийшовши до тями, обійнялись наші герої, та тихенько попрямували до рідної хати.
До самого світанку очі не зімкнули перед іконою з палаючою церковною свічкою, читаючи молитви та акафісти. А як сонечко зійшло, вирішили нікому нічого не розповідати, але уважно придивлятись, хто з односельців виявиться добряче побитим, або навіть скаліченим. Та обидва вже підсвідомо здогадувались, хто саме…

Пройшло кілька днів. Петро, як і напередодні зустрічав дружину з роботи, але вже відкрито, не потайки. В Некременном всі селяни були не ушкоджені та здорові, не рахуючи кількох дрібних подряпин та забоїв.
На третій, суботній вечір Петро взяв Ганну за плечі та усадив на лавку біля себе.
- Послухай, каже, люба моя. Треба нам приймати рішення та діяти. Бо, пройде ще кілька днів, рани у потвори загояться, а ми так і не впізнаємо, хто ховається за всіма цими страхіттями. Чудовисько оговтається, та почне нове полювання вже на нас обох.
- Так, Петро, цілком згодна з тобою. Треба мерщій діяти. Гадаю, потрібно нам навідатись до баби Шепчихи, тим більш завтра неділя, то начеб то і привід є.
На тому вони й порішили.
Зранку, завернули в хустину шматок свіжого хлібця, кухоль молока та попрямували до сусідки.
На подвір’ї у баби Шепчихи панувала якась моторошна тиша. Наче весь світ залишився за тином, ледь переступили у двір. Таке враження, що продавлювались вони через густий кисіль, прямуючи до бабиної хати. Навіть час зупинився і рухи були кволими та повільними, як уві сні.
У Петра аж мурашки по шкірі побігли. Але, він впевнено постукав в старі, потріскані двері, та не чекаючи відповіді відчинив їх і увійшов в сутінки старої, перекошеної хати. Ганна стала поруч з чоловіком.
Через мить, коли очі трохи звикли до напівтемряви, побачили вони страшну картину, від якої кров захолола в жилах.

На старому ліжку, прикрившись брудним ганчір’ям лежала баба Шепчиха. А точніше те, що від неї залишилось.
На голові не загоєні брудні рани. Одного ока майже немає. Лице покрито язвами від пухирів та рубцями, наче хто окропу на нього вилив. Одна рука переламана і лежить вздовж тіла нерухомо.
І саме страшне, те, що не залишало ані краплі сумління – на лобі відпечаток випаленої, омертвілої шкіри в вигляді натільного хрестика.
Наче зачаровані стояли Галушки посеред хати не в змозі ані ворухнутись, ані слова мовити. Не вірячи на власні очі, хоча обидва передбачали, що можуть побачити.
Тут, з бабиного ліжка пролунало якесь хрипіння та булькання. Заворушились потріскані губи старої:
- Води, будь ласка…, змилуйтесь… Дайте води.
Шепчиха тягнула зморщену руку в бік дівчини, а єдине здорове око благало про допомогу:
- Води…
Ганна вийшла зі ступору. Мерщій підбігла до цеберки для води, але бляшаний кухоль лише дзенькнув об сухе дно. Схопила порожню цеберку, сунула Петру в руки та рішучім голосом скомандувала:
- Води, хутко!
От чого вже у Українців не відняти, так це вміння пробачати. Щоб не коїлось, які б негаразди не відбулись. Але, якщо кривдник потрапив у халепу, якщо його здоров’ю а тим більш життю загрожує небезпека, на перше місце виходять справжні людяність та співчуття.
Отож бо, як тільки чоловік приніс воду, Ганна в першу чергу напоїла стару, чистим рушником, який Петро миттю приніс із їхньої хати промила страшні рани на тілі Шепчихи.
- Бабо, звернулась до неї Ганна, ви ж на травах розумієтесь, повинна бути у вас якась мазь або настоянка рани обробити. Скажіть де мені її взяти, я вам допоможу.
- Ні,каже Шепчиха, мені вже допомога не потрібна. Закінчила я шлях земний. Треба далі відправлятись. А тобі подяка велика, що не залишила бабу в біді, пробачила те лихо, що я тобі коїла.
- Та то ми опісля побалакаємо про ваші витребеньки з перевертнями, блиснув очима Петро, і не ждіть що отак от все минеться.
Стиснув чоловік кулаки, аж пальці побіліли.
- Е ні, чоловіче, прошепотіла Шепчиха, то вже не вам мене судити, наді мною набагато вище та страшніше судилище буде…
Ледь відповіла стара, та наче свідомість втратила, а може заснула. Здорове око закрилося, та ціла рука незворушно лягла вздовж тіла.
Так пройшло декілька хвилин. А потім знову почалось щось страшне та потойбічне.
Все тіло баби Шепчихи наче судомою звело, вигнуло в дугу, випрямило, знову вигнуло. Наче якась невідома сила гнула та ламала стару. Наче щось вирватися кортіло з цього тіла.
Око широко відкрилось, але погляд полинув десь за обрій. З рота потекла біла піна а руки й ноги зашкребли по ліжку страшними, величезними пазурами. Закричала Шепчиха страшним, не людським голосом і наступної миті, на її місці вже билася у конвульсіях величезна чорна кішка…
Ганна й Петро у жаху відступали до дверей, не відводячи погляду від пекельного дійства, що розгорталось на їхніх очах.
Наступної миті вже чорне страхіття, схоже на здоровенну собаку, неймовірними іклами роздирало на шматки подушки на бабиному ліжку. Довжелезні лапи із сталевими кігтями залишали глибокі борони на глиняній підлозі, як плугом орали. Наче тисячі вовків завили одночасно. Від того дикого лементу хіба що стеля не підіймалась.
Вибігли Галушки з хати, двері за собою міцно затулили, та ледь дихають.
А у дворі вже односельці товпляться. Хтось побачив, як Петро бігає з цеберкою та рушниками, хтось виття нелюдське почув. Та взагалі, в селі слухи розбігаються швидше, аніж зайці від лисиці.
Прибіг і батюшка із сільської церкви, ікону Господню в руках тримає. А руки в нього аж тремтять, і зблід наче покійник.
Селяни розступились, дають чоловіку Божому дорогу до страшної хати.
- Ідіть, кажуть батюшко, здолайте відьму молитвою та словом Божим.
Той зібрав всю волю до купи, очі замружив та не твердими шагом попрямував у двері, виставивши перед собою ікону. Дійшов до порога, двері відчинив, а далі шагу ступити не може. Не пуска його щось. Наче стіна невидима перед ним утворилась. Бився він бився, не йде тай годі.
А в хаті щось неймовірне твориться. Наче нечиста сила шабаш вчинила. Завиває, скигле, щось вигукує на різні голоси. Аж мурашки по шкірі.
Тут підходить до Петра Галушки баба Крячківська, що на Підварку живе, та тихенько так каже йому:
- Треба в хаті стелю прорубати, наскрізь, аж на горище. Бо інакше відьма не помре, буде мучитись, маятись та не відійде в інший світ, доки дірки в стелі не зробити.
- Та хто ж туди піде, аж здригнувся Петро, я в пекло не поспішаю.
- Ми з тобою підемо, ледь чутно промовила Ганна, взявши чоловіка під лікоть, з нас все почалось, нам це і закінчувати. Сподіваюсь, ти мене зрозумієш та підтримаєш.
- Звісно, витримавши паузу відповів Петро, звісно підемо, вже більш впевнено повторив він. Підемо та зробимо, що треба, вже зовсім рішуче промовив.
Взялись вони за руки, та так і пішли до дверей. А в хаті раптом все стихло. Наче учула відьма, що по душу її йдуть, та не забирати а навпаки звільняти.
Підійшли Галушки до дверей, а ті самі й відчинились перед ними.
Поглянули один одному в очі та увійшли в хату.
Односельці замовкли, аж роти повідкривали. Чекають, що далі буде, чи побачать ще подружжя живими. Але на поміч не поспішають, дуже ж воно лячно.

А в хаті Галушки пораються.
Петро в сінях взяв сокиру, наче чекала його там на видному місці. Ганна свічку церковну, яку їй батюшка в останню мить впхнув, в руці тримає.
Увійшли до кімнати. В повітрі пір'я з подушок літає, друзки від стільця на підлозі, скло з шибок вибите. На ліжку Шепчиха лежить, одним оком на них дивиться. Світиться око зеленим, аж моторошно.
Зупинились Галушки посеред кімнати, ніяк не наважаться щось далі робити. А баба руку до них протягла, потримала та знову на ліжко уронила.
- Свічку забери, каже Ганні, не потрібна вона мені, не допоможе. Та ти її тут і не запалиш. Не буде Божа свічка в мороці горіти.
Першою схаменулась Ганна.
- Починай, каже чоловікові, та не зупиняйся, щоб не було, щоб ти не побачив. Бо, морочить нас нечиста сила. Не піддавайся.
- І свічку я запалю, ти відьомська потвора мені голову не забивай, Божа свічка і в самому пеклі світити буде. А тобі може хоч трошки гріхи спокутуються.
Петро себе двічі прохати не заставив. Плюнув на долоні, перехрестився, перехрестив сокиру та нуж бо по стелі лупасити, тільки тріски полетіли.
Дівчина теж часу не гає. Запалила свічку, стала посеред кімнати, очі заплющила та знай собі «Отче наш» читає…
Баба завовтузилась на ліжку, щось під ніс собі бормоче.
Ганна молитву чита, очі не відкриває, чоловік стелю гамселить.
- Є,крикнув Петро, є отвір, прорубав трохи!
- Розширюй,командує дружина, приблизно, щоб голова пролізла.
А в хаті наче легкий вітерець подув. Пір'я по кімнаті закружляло.
Чоловік отвір розширює, вітер сильніше стає, крутить повітря, наче буря здіймається. Ганна свічку рукою прикрила, бо полум’я затанцювало.
Отвір ширше і вітер сильніше. Дівчина вже з трудом на ногах стоїть. А в хаті буревій завива, наче чорти в пеклі скиглять та виють. І закручує повітря та в дірку в стелі затягує, пір'я з кімнати на горище вилітає.
- Все, кричить Петро, прорубав, є отвір.
В ту ж мить вітер наче скажена собака з ціпка зірвався. Завив страшенно, закрутив, з ніг валить. Та ще й Шепчиха знову почала в конвульсіях битись та кричати на різні голоси. То грубим чоловічим голосом щось викрикує, то собакою залає, вовком завиє, то свинею заверещить.
Двері в хаті відчинились, та з такою силою, що з навісів злетіли, наче снаряд на вулицю полетіли. І Петра слідом шаленим вітром потягло, як штовхає щось із силою неймовірною.
Він до дружини руки тягне, хоче допомогти на двір втікати, та не встоїть супротив сили силенної, яка його назовні тягне. А Ганна стоїть, наче зачарована, поворухнутись не в змозі. І здається, що вітер її не чіпає, але і з місця зрушити не дає. Тільки свічка в руках горить, наче б то і буревію немає.
Не втримався Петро, шкереберть вилетів на двір, наче дитина мала по землі покотився. Вскочив на ноги, кинувся назад до хати, дружину рятувати, а вітер йому і близько підійти не дає, з силою назад жбурляє. Знову впав він та покотився. Знову підскочив та намагається силу невидиму здолати…. І так раз за разом, доки зовсім з сил не вибився. Впав долілиць на подвір’ї та в безсиллі землю руками риє.
А в хаті щось страшне твориться. Полетіли з криши солома та очерет, утворилась величезна діра, пів криши розкрило. А звідти воронка повітряна закрутилась та стала до неба підійматись. Крутить вихор силенний, пір'я, тріски, якесь ганчір’я в ньому кружляють.
І тут з хати донісся крик нелюдський, сили силенної. У селян аж вуха позакладало, жінки, старі та й малі на землю попадали від того крику. З Шепчихиної хати кришу в повітря підняло та на сусідський город жбурнуло. Вціліле скло повилітало в різні боки дрібними уламками. Стіни потріскались.
А у вихор, який з отвору в стелі підіймався, потягло з хати наче димом чорним, як хмара грозова в повітря здійнялась. Покружляло воно в повітрі, піднялося в височінь небесну та розтануло, як і не було нічого.
Раптом вітер стих. Згори, на голови односельців посипались пір'я та мілкі уламки. І наступила повна тиша. Чутно навіть, як серця у селян колотяться.
- Все, відійшла душа відьомська, прошепотіла баба Крячківська, відмучилась на цьому світі.
Перехрестилась тричі, та «Отче наш» забубоніла.
А Петро скочив на ноги, та мерщій до хати побіг.
Забігає, посеред кімнати Ганна непритомна лежить, в руках свічка догорає. На ліжку баба Шепчиха мертвим оком крізь дірку в стелі на небо дивиться, і вже не дихає.
Кинувся Петро до дружини, підхопив на руки та бігом з хати. На дворі сусіди підскочили, хто кухоль з водою протягує, хто мокрим рушником лоба дівчині витира. Відкрила вона очі, обвела присутніх відстороненим поглядом, зітхнула тяжко, чоловіку ледь помітно всміхнулася, та знову знепритомніла.

Одужати Ганні майже все село допомагало. Хто меду несе, хто жиру козячого тягне, розтерти пропонує, той молочка свіженького наливає, баба Крячківська навіть ікону старовинну принесла, біля ліжка поставила.
Фельдшер сільський щодня навідувався. Посидить, позітхає, щось неврозуміле побормоче та піде собі. Якоїсь мікстури, порошків приніс, гірки аж очі затуляються, коли п’єш. Та лікарняний таки виписав, для роботи довідку. І за те йому велике дякуємо.

Минуло зо два тижні. Ганна одужала, на роботу ходити почала. Але, якась задумлива, відлюдкувата стала, не посміхається зовсім. Десь далеко думками своїми мандрує.
Петро було знову супроводжувати її вечорами налагодився, але вона відмовилась:
- Дякую тобі, каже, та я вже мабуть нічого та нікого не побоюся. То ж займайся своїми справами.
Хоч і не сподобалось таке чоловіку, але він погодився, не став дружину зайвого разу дратувати.
Бабу Шепчиху поховали на самому краю сільського кладовища, майже в чагарниках непролазних. Односельці навіть хрест на відьомській могилі ставити не хотіли. Але, священик настояв:
- Не нам судити її, каже, на то суд Господинь існує. А ми повинні все, як слід зробити.
Так і зробили. Поставили хреста дерев’яного.
І відбулася тоді ще одна дивна річ. Наступного дня, після поховання Шепчихи, хрест на її могилі виявився вщент обгорілий. Стоїть чорний, майже весь на вугілля деревне перетворився. А диму ніхто й не бачив.
Священик упертий виявився. Наступного дня новий хрест поставив, березовий. Той вже стояв, хтозна скільки. А обгорілий закинули в самісінькі чагарники та й забули про все.
Хата бабина через деякий час повністю зруйнувалась. Але на місці тому ніхто не оселявся, хоча й земля на городі добра була, все одне, не наважувався ніхто.

В Некремінном про ті події більше ніхто не розмовляв, та в інших селах язиком не ляпав. Вміли тоді по селах таємниці зберігати. Бруд з хати назовні не виносили. Хоча й траплялись час від часу ті, або інші події, все залишалось на розгляд сільської громади, та назовні не виходило.
Так і жило собі далі село Некремінне. Діточок ростили, врожаї не погані збирали. А вечорами за чаркою та при свічках різні історії небувалі розповідали.

Закінчила баба Гавришиха свою чи то казку, чи то бувальщину розповідати, тиша настала. Чутно навіть, ач мишеня в коморі чимось хрумтить. Онуки вже зовсім заплутались, де правда а де вигадка. Сидять на ліжках, як ті миші, не ворухнуться, навіть дихають тихенько.
- Бабуля, тихесенько кажуть, а далі ще щось сталося в цій історії про відьму?
- Та все я вам розповіла, відповідає Гавришиха, розбираючи своє ліжко, та готовлячись спати, нічого більше не траплялось. Спіть вже, пізно і так я вас забовтала.
Уляглися всі, тиша в хаті. Але не спить ніхто. Баба на лужку ворочається, внучата казку ще раз переживають, боязно їм, добре, хоч лампадка біля ікони горить потроху та в кімнаті не зовсім темно.
- Бабуля, через деякий час наважується старший онук, а ця казка не про бабу Ганну, яка й досі край Козачка живе в старій хаті?
- Та вгамуйтесь ви, бісові діти. Спіть вже, бо більше не буду казок розповідати. Не знаю я, про ту чи не про ту бабу Ганну.
- Знаю тільки одне:
Наступної весни, коли вже трава зазеленіла та квітнути почала, стали селяни помічати, що Ганна Галушка по лугах та ярах ходить, травки, квіточки, коріння якісь збирає. В хаті її настоянки, мазі почали з’являтись, пучки трав різних сушитись.
Петро не дуже задоволений з того був. Але не чіпав дружину, бо й так багато вона чого пережила.
А вже восени до Ганни односельці потягнулись… у того живіт прихватив, відвару просить, того зуби замучили, настоянка потрібна. Дівчата молоді, не заміжні, інколи потайки, вечорами забігати стали.
Але в селі все було тихо й спокійно, тож ніхто на ті дивацтва уваги не звертав, або вдавали, що не звертають. Так жили собі потихеньку. А що далі було, вже й не пам’ятає ніхто.
- Все,каже Гавришиха, спіть вже ви, не зліть бабу, все що знала вам розповіла, щоб більше ані звуку не чула. Заплющуйте оченята, ротики закривайте і спіть!
Нарешті в старій хаті запанувала повна тиша. А ледь пізніше рівномірне дитяче сопіння.
Тільки баба Гавришиха не спала, крутилась, ворочалась майже до самого ранку. Десь думками, в минулому блукала.
Та нарешті і вона заснула. Не спало одне мишеня в коморі.


ХРЕСТ
казка друга (частина перша)

«Обійде та казочка докола нашого дворочка й сьиде собі на воротьих у червоних чоботьих з огненним мечем — шо добре — пускає, шо лихьи — стинає»
Український заговір.


У Гавришихи в хаті повно народу.
Діти, їх дружини та чоловіки намагаються встигнути за короткий проміжок часу допомогти бабі. Жінки пораються на кухні. Чоловіки на дворі щось лагодять, перетаскують, стукають, грюкають.
Онуки встигають «допомагати» і в хаті і на дворі. Тільки-но перевернули догори дригом всі ліжка, тільки була в самому розпалі битва подушками, аж дивись, вже на дворі курява стовпом, хтось з батьків кричить, щоб молотка повернули та цвяхи не чіпали.
Гавришиха нікому не перешкоджає. Хай набавляться, «надопомогаються». Коли поїдуть, вона на свій лад все прибере та наведе порядок.
А поїдуть вже завтра.
І знову хата спорожніє. Знову почнуться нескінчені вечори, коли треба щось робити, аби щось робити. Тиша, порожнеча…
Але є сьогодні і треба йому радіти.
Сьогодні «гробки», поминальний день через тиждень після Паски.
Сьогодні з ранку уся велика сім’я ходили на сільський цвинтар. Пом’янули спочатку кожен своїх родичів, а потім приєднались до громади.
На вільному місці посеред кладовища, прямо на землі розстелені великі рушники, на які кожен викладав з сумок крашанки, куличі, сало, варену картоплю, горілку та таке інше.
Дорослі сідали за загальний імпровізований стіл, а дітвора бігала серед надгробків збираючи в пакети солодощі…

Ніби то все гаразд, сім’я в купі, гріє весняне сонечко, але, Гавришиха відчувала не зрозуміле занепокоєння. Наче щось вона упустила, щось не доробила…
Ця думка турбувала її з тієї самої миті, як прийшли вони всі до дому. Баба заклопоталася по господарству, але відчуття не виконаного її не залишало.
- Бабо, потягнув її за кофту молодший онучок Сергійко, а мене старші знову дразнять, жахають хрестом згорілим. Скажи їм, щоб не чіпали.
- Добре, зараз я їх провчу, перекажи, щоб негайно до мене усі бігли.
Зраділий Сергійко помчав виконувати бабине розпорядження, передчуваючи швидке покарання для братів та сестер. А Гавришиха стукнула себе долонею по лобі:
- Ось воно. Згадала. Хрест обгорілий, ось що зробити треба. Замучили старші малого, всі гробки його тим хрестом лякали.
Баба згадала, як на кладовищі слідкувала за онуками, бодай щоб в халепу не потрапили. А ті почали по чагарнику швендяти, ховатись один від одного. Гавришиха ближче до них, хто й зна що в тих хащах знайдуть. І таки ж знайшли. Хреста обгорілого хтось в кущі жбурнув. Ну, хрест та й хрест, грець із ним. Так старші почали малого лякати. Поробили страшні обличчя, очами обертаю та виють, як скажені:
- Прийде, Серьожко до тебе хрест вночі, та ще й ганятиметься за тобою, у-у-у-у….
Баба їх звісно, нагнала, пожурила, але малий вже розрюмсався, насправді злякався.
- Нічого, каже Гавришиха, я тобі цікаву казку ввечері розповім, а вам бовдурі здорові, не дам слухати, одному Серьожі буду розповідати.
На тому малий і заспокоївся.

Ось зібрались онуки біля баби. Стоять очі понуривши, чують провину:
- Що ж ви, бісові діти малого лякаєте, строго гримнула на дітей, хіба ви не знаєте, що не можна з такими речами шуткувати. Біду накликати захотіли!? Я ж вам розповідала за той хрест, а ви ніякі висновки не зробили!
Гавришиха хитро примружила очі та чекає на реакцію дітвори.
А ті дивляться на неї здивовано та один поперед одним гомонять:
- Ні, бабо, ти нам нічого про хрест не розповідала!
- Як це не розповідала?
- Та от так, не розповідала, може хотіла та забулася…
- Отакої. Ну то й не розповім, якщо малого лякатимете.
- Ми більше не будемо, обіцяємо, розкажи будь ласка про той хрест, почала канючити дітвора.
- Згода, каже Гавришиха, повірю вам, розповім, але ввечері, коли спати будемо лягати.

Швидко промайнув залишок дня. Ось вже й вечеряти сіли.
Дорослі за столом затримались, розмови, спогади, чарка за чаркою…
А дітвора швиденько попоїли та за бабою, як хвостики бігають, в очі зазирають, не забули, що казку обіцяла.
Гавришиха їх у ліжка повкладала, по двоє, по троє, бо ще й батькам десь треба лягати, коли нагомоняться під ранок. Онуки слухняні, дуже вже їм казку послухати кортить.
Повлягались, як мишенята та й чекають.
Ото ж бо слухайте діточки, уважно слухайте, та робіть висновки…


ХРЕСТ
казка друга (частина друга)

Жила в Некременном на Тихощині сім’я Гарбузів.
Було в Катерини Гарбуз троє діточок. Виросли вони,виучились у школі, одружились та роз’їхались, хто куди. Понароджували бабі онуків і стали навідуватись на вихідні та свята.
І ось, якось зібрались усі на «гробки», прийшли на цвинтар предків пом’янути. Як водиться, дорослі за чарочкою з односельцями присіли а онуки по кладовищу солодощі збирають.
Та діти є діти, поніс їх грець в чагарник край цвинтаря. Що їм там уподобалось, дорослим те є не відомо. Але залізли дітлахи в самісінькі хащі, довгенько там порсались та нарешті натрапили на ледь помітний надгробок, порослий бур’янами. Неподалік були залишки березового хреста, на стільки старі, що при першому ж дотику розсипались на порох.
Онуки прибігли до баби Катерини та питаються, шо то за поховання таке старовинне та відлюдкувате. Оченята горять. А якщо там скарб, або зброя козацька, або ще якась дивина чи страшна таємниця.
Та баба відмахнулася:
- Не меліть дурниць, яка там дивина, просто стара могила, менше швендяйте, де не потрібно.
Але, де там. Не встигла баба озирнутись а дітвора вже тягне з чагарника старий обгорілий хрест. Долоні в сажі, обличчя замурзані, але щасливі.
Тут вже Катерина не витримала, та добрих чортів дала онукам. І вздовж і впоперек їх відчехвостила. Та ще й батькам їхнім перепало, що за дітьми не слідкують.
І тут помічає баба, що молодший онук, Миколка, якось дивно поводиться. Присів осторонь навколішки, дивиться у простір відсутнім поглядом та труситься весь.
Підійшла до нього, присіла поряд,пригорнула до себе та по головці гладить. А сама розпитує, що трапилось та може хто скривдив.
Миколка спочатку відмовчувався, а потім заспокоївся та давай бабі розповідати щось дуже дивне.

Почали вони зі старшими братами та сестрами в хованки гратися в чагарнику. Хлопчик добре заховався, заліз хто й зна куди. Ніхто напевне не знайде.
Аж раптом відчуває, що він не один в тих хащах, хтось є поряд. Якось моторошно йому стало. Аж мороз по спині. Таке відчуття, що зараз з кущів протягнеться кістяна рука та схопить гачкуватими пальцями за плече.
Миколка тихенько позадкував і опинився на не великій галявині, посеред якої стирчав ледь примітний пагорб старого надгробка. На цьому місці панувала якась мертва, моторошна тиша. Ані пташка не цвірінькне, ані комаха не загуде. Голоси дорослих тут були ледь чутні, наче з далекого далеку, заглушені ватною ковдрою.
Дитині стало ще страшніше. Десь на підсвідомості починала підійматись хвиля панічного первинного жаху.
Миколка озирнувся, вирішуючи, а чи не жбурнути йому знову в кущі, з яких щойно виліз. Він вагався. А коли знову повернувся обличчям до старої могили, то біля неї стояла якась бабця в дивному одязі, наче з пройдешніх часів.
Обличчя в неї було якесь розпливчате, не виразне та мов би постійно невловимо змінювалось. Може то хлопцю з переляку марилось, а може й насправді таке відбувалось. Ось жіноче обличчя, а вже наступної миті наче кішка крізь нього проступає чи то собако, а ось свиняче рило вимальовується. Жах та й годі. Одне залишалось не змінним на тому обличчі – буцім то відбиток хрестика на лобі чи шрам, чи слід від опіку.
Хлопець міцно замружив очі, щоб не бачити того страхіття, а коли знову відкрив то побачив на галявині звичайнісіньку бабцю, зі звичайним людським лицем. Він старанно потрусив головою, отряхуючи відьомську ману… але, бабця була на місці та більше не змінювалась.
Миколка зробив спробу втекти, але наче задеревенів, закляк на місці. Буцім то в сновидінні не міг поворухнути ані рукою ані ногою. А створіння тим часом почало наближатись. При цьому як в повітрі парила стара над землею, ані травинка не ворухнулась та не зім’ялась.
Наблизилась майже впритул до хлопця. Намагається в оченята зазирнути та протягує йому якогось дерев’яного обгорілого хреста.
А Миколка погляд відводить, внутрішнім чуттям розуміє, що не можна відьмі в очі дивитись, не можна з нею поглядом зустрітися.
І тут він почув тихий жіночій голос, наче легкий вітерець по траві сухій прошелестів, наче десь в голові у дитини слова пролунали:
- Погодься хрест узяти, дозволь віддати його тобі, візьми…
Хлопець пручається мороку, очі не підводить, а сам тихенько так собі шепоче: «Господи Боже, поможи, захисти… Господи Боже, поможи, захисти…».
А примара знай своє:
- Візьми хрест, дай згоду тобі його віддати, не пручайся, погодься…
І тут за спиною, в кущах почувся тріскіт та гомін старших братів і сестер. Шукають діти молодшого братика, гукають:
- Микола, де ти в біса подівся! Відгукнись! Досить вже ховатись, ми більше не граємо!
Хлопець на радощах ледь очі не підвів, на відьму не глянув, та як закричить несамовито:
- Тут я! Рятуйте, рідненькі!
Діти висипали на галявину, наче горох із склянки. Схопили Миколку за плечі, трусять. А він стоїть, не живий не мертвий, ледь з ніг не падає, боїться очі відкрити, та все шепоче: «Господи Боже, поможи, захисти…».
- Та годі вже тобі придурюватись, ми вже не граємо, бо ти нас налякав, майже годину тебе шукаємо.
- Як годину, скинувся хлопчина, я ж тільки но сховався.
Озирнувся навкруги, а відьми вже й слід простив, зникла примара, як і не було її. Тільки хрест спалений неподалік лежить.
Діти не довго думаючи схопили того хреста та до батьків потягли, здобиччю повихвалятися.
- Не чіпайте, у весь голос зарепетував Микола, киньте, не торкайтесь його!
Та де там, шибеники вже тягнули хреста крізь кущі, тільки гілки тріщали.
Малий не довго думаючи, ще раз озирнувся, чи не з'явилась знову відьма та припустив за старшими.

Дуже не сподобалась Катерині вся ця історія. Але виду не подає. Заспокоїла хлопця як могла, на жарт спробувала перевести, мовляв їси ти онучок погано от і паморочиться у тебе в голові. Кажу ж тобі їж, а ти все каверзуєш. Ото ж бо, слухатись бабу треба. А в самій на душі не спокійно, наче кішки скребуть. Чує стара біду – лихо.
Хрест той за жбурнула як най далі в хащі та онуків від себе вже не відпускала, доки до дому не повернулись.

Молодший наче б то забув, що трапилось на цвинтарі, а Катерина строго насторого старшим наказала про хрест не згадувати та Миколку не чіпати.
Залишки дня промайнули миттєво в хазяйських турботах. Стало смеркати, сім’я потроху вечеряти збирається, діти на дворі, коло хати вовтузяться. Наче б то все добре.
Та раптом прибігає до баби Катерини старший онук:
- Там, біля двору якась бабця стоїть, Миколку просить погукати, або дозволу у двір зайти. Не сподобалась вона мені, от я їй нічого не відповів, зразу до Вас побіг.
- От і молодець, хвалить онука Катерина,нікому нічого не кажи, а я зараз розберуся що й до чого.
Витерла руки фартухом та пішла до воріт.
А там нікого. Лише марево якесь в повітрі біля воріт висить, наче в сонячну спеку. Катерина вийшла з двору, озирнулась навкруги. Нікого.
Повернулась назад та наче скам’яніла.
Біля тину, зі сторони вулиці стояв почорнілий обвуглений хрест. Буцім то прислонив хтось та й пішов собі далі. Баба заплющила очі, потрусила головою, перехрестилась, відкрила очі… стоїть, грець би його забрав.
Катерина дещо зналася на звичаях, тому не стала торкатися до хреста голими руками а взяла у дворі добрий шмат сіна, огорнули ним обгорілу деревину та віднесла настирного хреста у рівчак, де селяни скидали всілякий непотріб який згодом спалювали.
Під час цього дійства бабі вважалось, що за нею невідступно слідувало спекотне марево, наче легкий вітерець закручував повітря в маленький вихор. Озирнеться Катерина – нічого, а починає йти і відразу відчуває рух за спиною. Те марево проводжало її назад до самого подвір’я, а потім, розчинилось, наче й не було нічого.
Діти й онуки вже повечеряли, доки Катерина з тією маною поралась. Почали питати, що трапилось, але, баба відмахнулася від них:
- Сусідка в справах приходила, та то мої справи, ви своїми займайтеся.
Старший онук на бабу допитливо дивиться, а запитати не наважується, відчуває, що не на часі це, буде потрібно – все дізнається.

Зранку діти зібрались та роз’їхались, а онуків ще на кілька діб залишили. То й гарно, бабі веселіше,дітям свіже повітря. Але, не спокійно Катерині, чує серце жіноче, що лихо якесь на порозі зупинилось. Ще не увійшло, ще є можливість його відвернути, але що за лихо та як його подолати поки що не зрозуміло.
- Ну то й ладно, сама собі каже Катерина, з Божою поміччю, якось подолаємо.
Сказала і зайнялась господарськими справами.
Але, спочатку зробила ще одну дуже важливу справу. Взяла швацьку голку, дійшла до воріт, щось прошепотіла та встромила ту голку в дерев’яний стовп, на якому хвіртка трималася. Бо то з давнини в такий спосіб від не бажаних гостей подвір’я захищали. Як що прийде людина з поганими намірами або навіть думками, то вже через поріг до двору не переступить.
День та ніч минули спокійно, без пригод. Баба вже почала сподіватись, що минулось, пройшло осторонь. Але, де там…
По обіді набігли хмари, задув прохолодний північний вітер. По ярах та низинах потягло туман і нарешті пішов дрібний та нудний дощ.
Баба з онуками в хаті порсаються, якось воно на двір і собаку не виженеш. А в пічці дрова тріщать, вареною картоплею пахне та розповзається по кімнатах приємне тепло.
Раптом підходить до Катерини старший онучок, обличчя стурбоване, оченята блищать:
- Подивись, каже, у віконце, хто до наших воріт знову завітав…
Дивиться баба – нікого. Підійшла до іншого вікна, ганчіркою скло тернула, хоча воно й так чисте та прозоре. Таки ж нікого. Тоді гукнула старшого:
- Ходімо в комору, цибулі допоможеш насипати, і підморгує йому так, таємниче, але зрозуміло, що не треба зайвого базікання.
Вийшли вони, Катерина й питається, що дитина бачить, хто навідався до Гарбузів?
- Та ти що, хіба не бачила? Ти ж дивилась. Знову та бабця, котра наступного разу приходила. Стоїть під дощем та на хату дивиться, а далі не йде.
- Так в тому то й річ, що не бачу я нікого. Може ти все ж таки помилився, може примарилось щось крізь дощ та туман? З останньою надією запитала стара.
- Ну то ходімо разом та подивимось, кому з нас мариться,образливо відповів хлопець та першим попрямував на двір.
Робити нічого, і баба Катерина слідом почимчикувала. Ще з самого порогу знову подивилась на ворота – нікого. Але онук впевнено крокував в тому напрямку, тож треба було йти слідом. І вже за кілька кроків до виходу з двору вона таки щось побачила…
Біля самої хвіртки, серед дощу почала проявлятися якась людська постать, наче краплі води та легкий туман обтікали не видиму жіночу фігуру. Наче скляне створіння застигло перед подвір’ям і дощові краплі стікали по прозорій поверхні.
Катерині забракло повітря, запаморочилось в голові. Але поряд був онук і вона неймовірним зусиллям опанувала себе. Торкнулась його за руку та ледь чутно скомандувала:
- Стій.
Хлопець не примусив двічі себе прохати та завмер на місці. Так вони й стояли в парі метрів від створіння, яке кожен з них бачив по своєму.
Катерина бачила розпливчатий силует з дощу та туману.
Перед хлопцем стояла старезна, потворна бабця зі шрамом на лобі в вигляді хрестика та в якомусь дивному одязі, наче позиченому здавен.
Примара зробила крок на зустріч господарям один, другий та на наступному наче спіткнулася о невидиму перешкоду. Позадкувала, завмерла на мить та знову спробувала перетнути межу між стовпами огорожі. Але марно, голка діяла. Щоразу потвора наче наштовхувалась на невидиму стіну.
Все це тривало кілько хвилин. Потім стара зрозуміла марність спроб потрапити на подвір’я до Гарбузів. Ще мить постояла пильно вдивляючись в людські обличчя, буцім то намагалась зазирнути у самісіньку душу, і врешті решт почала віддалятися, наче над землею летіла, погрожуючи при цьому вказівним пальцем бабі з онуком.
- Йди до хати, якимось чужим голосом звернулась Катерина до дитини, йди та нікому нічого не кажи. Я зараз теж повернуся. На двір не виходьте!
Хлопець без зайвих запитань блискавкою кинувся до дому. А баба залишилась стояти біля воріт.
Трохи опанувавши себе Катерина вийшла на вулицю дуже сподіваючись, що на сьогодні пригоди закінчились. Але, хрест як і минулого разу стирчав біля паркану.
- Та хай тобі грець!
У відчаї вигукнула вона і голі руць схопилась за обгоріле дерево.
- Гори ж ти в пеклі разом зі своєю господинею!
З цими словами баба з такою силою зажбурнула ту погань в хащі по той бік дороги, що хрест злетів високо в повітря та зник десь далеко в бур’янах.
Катерина вичистила руки об мокру траву, сумлінно обтерла фартухом, тричі перехрестилась та повернулась до дому.
Дітвора дружньо малювала, розклавши на письмовому столі листи паперу та кольорові олівці. Тільки старший відлюдкувато сидів на дивані, чекаючи на її повернення.
Баба заспокійливо кивнула онуку:
- Все гаразд.
Присіла поруч, обійняла за плечі та тихенько продовжила:
- Можеш взяти олівці та намалювати мені кого ти бачив? Ти ж гарно малюєш, дуже тебе прошу, постарайся, це для всіх нас потрібно.
- Добре, на диво спокійно відповів Борис, я постараюся.
Залишок дня та вечір пройшли спокійно.
Онук виконав бабине прохання. Малюнок вийшов дуже добрий, але в той же час моторошний, такий, що викликав мороз по шкірі від погляду створіння, обличчя якого було детально вимальоване.
Ввечері баба довго вдивлялась в картинку при мерехтливому світлі церковної свічки запаленої перед старою іконою. Вдивлялась до різі в очах, до відчуття, що малюнок починає оживати, рухатись… Її не залишала думка, наче вона знає, хто на малюнку, що треба робити аби протидіяти темній силі. Ось-ось мала зрозуміти … Та думки наче огортало густим липким туманом.
Баба не помітила, як задрімала.

Уночі Катерина прокинулась та підскочила, наче божевільна від голосного дитячого лементу. Ще не зовсім відійшовши від сну кинулась до вимикача, запалила світло.
Онуки скупчились на одному ліжку, що було якнайдалі від вікон, притулились один до одного наче маленькі кошенята та повними жаху оченятами вдивлялись в темряву ночі за віконним склом.
Катерина прослідкувала за їхніми поглядами та ледь сама не заголосила як скажена.
З нічного мороку за вікном на неї дивились великі, не людські зелені очі. Складалось враження, що вони просто висять у повітрі не маючи за собою ані голови ані тіла. З тих очей струїлось мертвенне світло, перетворюючись на зеленкуватий туман, що розтікався об віконне скло, не в змозі потрапити далі в кімнату. Цей погляд наче розчиняв в вогких хвилях гіпнотичного дурману, затягував в безодню потойбічності.
Баба схаменулась, провела долонями по обличчю, стираючи маячню, тричі перехрестилась та почала діяти.
По перше, схопила з порожнього ліжка велику ковдру, накинула на діточок укривши їх з головою, наче в печері, додавши беззаперечним тоном:
- Сидіть, не виглядайте та ні в якому разі не дивіться у вікна!
Запалила церковні свічки в кімнаті, де були діти, розставивши їх колом на підлозі навкруги ліжка.
Далі, схопила в руки найбільшого рогача, потримала його якусь мить, щось обмірковуючи:
- Ні, це вже не допоможе, треба іншу зброю залучати.
З цими словами повернула рогач на своє місце біля пічки, взяла в руки старовинну ікону та хустинку зі свяченим маковим насінням, яке зберігала ще з Пасхальних свят. Перехрестилась, відчинила двері і ступила за поріг…

Навпроти вікон в кромішній темряві світились зелені очі, пильно вдивляючись в кімнату. З хати через скло потрапляло на вулицю слабке золотисте світло від палаючих колом свічок, наче утворюючи захисний прошарок між потойбічним та людським світами. Ледь помітна постать привида, наче утворена з легкого зеленкуватого туману коливалась в повітрі намагаючись наблизитись до вікон. Але, кожного разу стикаючись зі світом задкувала шиплячи немов зміїне кодло.
Катерина, не розмірковуючи ані миті, маючи лише бажання захистити онуків та свою оселю, наче бойовий янгол – охоронець накинулась на потвору, виставивши перед собою ікону та голосно, на межі істерики читаючи псалом «Та воскресне Бог»…
Під шаленим напором баби Гарбузихи привид відсахнувся від неї і почав потроху задкувати до місця, де був прохід між парканом та кутом хати. Баба, не на мить не припиняючи читати молитву продовжувала насідати на пекельне створіння раз за разом утворюючи іконою в повітрі невидиме коло.
Зелене жахіття завивало на різні голоси, верещало наче тисяча чортів, шипіло та плювалось в бік розлюченої, несамовитої Катерини. Але, невпинно відступало за огорожу. І коли вже тварюка опинилась за межами подвір’я, баба набрала добру жменю свячених макових зерен та з усієї сили жбурнула в привида і як най далі в хащі бур’яну позаду нього, приговорюючи:
- Тоді на подвір’я зійдеш, як увесь мак збереш та порахуєш!
І зненацька все скінчилось. Настала повна, до дзвону у вухах тиша.
Зеленкувата фігура зависла на одному місці, десь в метрі над землею, коливаючись разом з легким нічним вітерцем, який нечутно тягнув вологою свіжістю з «Каравану». Потім підвела сповнені безоднею страждання очі на Гарбузиху, тяжко зітхнула і розчинилась в повітрі, як і не було нічого.

Наступного дня на небі трохи розвиднилось, дощ скінчився, навіть інколи сонечко проглядало з за спустошених хмар.
Дітвора так і спала всю ніч на одному ліжку під ковдрою, попритулявшись один до одного, наче кошенята в кошику. А баба і не чіпала, розуміла, що треба їм добренько виспатись та при денному світлі і сонячних променях забути про нічне страхіття. Сама ж вона до світанку не зімкнула очей. Увесь залишок ночі молилась перед іконою при запалених свічках.
А як тільки сонце зійшло, Катерина пішла на місце, де вночі билася з привидом і о Боже, так і є… Навпроти проходу між хатою та парканом серед садочку стирчав встромлений у вологу землю обвуглений хрест. Без сумніву це був саме той хрест, який вже кілька разів з’являвся біля двору Гарбузів. Баба вже починала його впізнавати.
Хрест знову залетів в самі хащі поза двором, запущений твердою бабиною рукою.
Катерина повернулась в хату, швидкоруч приготувала нехитрий сніданок для онуків, посиділа біля ліжка, прислухаючись до рівномірного сопіння маленьких шибеників.
Шкода було будити старшого Бориса, але іншого виходу не було. Вона ніжно провела долонею по чорним вихорам на голові дитини і він майже одразу, наче маленький солдатик скочив з ліжка, навіть повністю ще не прокинувшись.
- Ти, дитинко вмийся, поснідай та приглядай за малечею. З двору нікуди не йдіть, а краще посидьте в хаті, доки я повернусь.
Промовила так, перехрестила діточок та пішла на Козачок виконати те, що надумала в процесі нічного чування.

Біля воріт третьої з краю хати на Козачку стояла бабця, пильно вдивляючись в постать старої жінки, що прямувала по дорозі до її подвір’я.
Вона вже знала, хто до неї йде. Але, в обличчя впізнала лише за декілька метрів.
- Здравствуй, Ганна. Звиняй, що турбую, але справа в мене невідкладна, допомога твоя потрібна. На тебе тільки й сподіваюсь.
- Здорова будь, Катерина. З ранку на тебе чекаю, заходь.
Відступила, пропускаючи у двір, та жестом запросила до хати.
- Це ж скільки ми з тобою не бачились, Катерина?
- Та як ти з гусятні пішла, то й не бачились. В одному селі живимо, а не доводилось.
- Ну то нічого, краще було б з іншого приводу, але що маємо, те маємо.
- Так ти знаєш, що мене до тебе привело? На диво спокійно запитала Катерина починаючи потроху звикати до неймовірних рече, які останнім часом траплялись коло її сім’ї.
- Заходь вже, в хаті поговоримо, з ледь помітною посмішкою відповіла Ганна.
Давні подруги спілкувались майже три години.
Впродовж цього часу баба Гарбузиха в найдрібніших подробицях розповідала про потойбічну гостю та спалений хрест, а баба Галушка пригощала її якимось дивним чаєм з травами та ще хтозна з чим.
Чи то від чаю, чи від можливості виговоритися, але Катерині як найдалі, ставало спокійно і затишно в старій глинобитній хаті. Очі злипалися а свідомість потроху пливла до межі між сном та дійсністю…
В реальність її повернула Ганна, боляче стукнувши кісточками пальців по тімені. Баба ойкнула від несподіванки і миттєвого болю. Здивовано озирнулась навкруги та повністю прийшла до тями.
- Ну ти й відьма, обережно пошуткувала Катерина.
- Ти багато не базікай, посміхнулась їй у відповідь Ганна, перетворю на курку, то поквокчеш мені… йди на двір почекай, я зараз дещо зберу та підемо в справі твоїй допомагати.
Доки Катерина чекала подругу на подвір’ї, в її пам’яті чередою промайнули події давно минулих років.
Згадала вона, як Ганна робила все можливе, щоб не повертатись з ферми до дому в темряві.
Згадала страшні події, які відбулись в хаті баби Шепчихи, про що в селі в голос не згадували, але ще залишались свідки тих подій. Від її хати вже й сліда не залишилось, а людська пам’ять зберігала всі подробиці тогодення.
Та й Ганна після пережитого стала іншою. З роботи пішла, зайнялась травами та корінцями різними. Односельців лікувала від хвороб, а найчастіше від душевної хворі. Кому з трав настоянку, а кому слово та пораду добру.
Діточками її Бог обділив, але з чоловіком добре жили у мирі та злагоді, доки не поховала Петра кілько років тому.
Так і жила собі тихо та достойно.
Із спогадів Катерину висмикнув легенький поштовх у спину.
- Досить вже минуле ворушити, ходімо справу робити…
Позаду стояла баба Ганна, тримаючи в руках згорток та металеву косу без кісся.
- Ну то й ходимо, відповіла Катерина.
Подруги безрадісно посміхнулись одна одній та пішли собі в бік Тихощини.

У Гарбузів в хаті порядок. Дітвора наче відчуває всю важливість та серйозність моменту. Сидять наче миші, картинки малюють, книжки читають. Борис на правах старшого поважно погляда на молодших і слідкує за порядком. На двір й носа не кажуть.
Баби розташувались на кухні а онуки підглядають із кімнати з за штори.
Ганна косу залишила в сінях, на кухонному столі розклала принесене знаряддя. Мішечок з травами, церковне кадило, деревне вугілля, шматок свяченої крейди, та таке інше.
Запалила церковну свічку, помолилась і почала поратись.
- З маком ти, Катерина усе вірно зробила, але закрила тільки один прохід у ваше подвір’я. Треба нам спочатку весь двір захистити від сил потойбічних, а потім вже і за сам привид візьмемось. Ідемо, допомагати мені будеш.
Дала подрузі в руки крейду та трави. Сама ж розтопила кадило, поклала на розпечене вугілля якісь трави запашні і пішли вони з хати.
На щастя, сільська вулиця в той день виявилась зовсім порожньою. Чи то зайняті були односельці в невідкладних справах,чи то баба Ганна чогось намудрувала. Але войовничо налаштованим бабцям ніхто не докучав та не спостерігав за ними.
- Слухай уважно і виконуй все, як я тобі кажу. Нам з тобою, Катерина треба тричі подвір’я обійти. Ти йди за моїм слідом, крейдою лінію безперервну веди, інколи травки мені давай в кадило та повторюй слово в слово, що я кажу.
- Зрозуміло, відповідає баба Гарбузиха, ти за мене не переймайся, не підведу.
І пішли баби поратись.
По переду Ганна Галушка виступа. В правій руці косу тримає та гострим кінцем по землі лінію навкруги двору веде, в лівій руці кадило травами заговореними димове коло утворює. Раз за разом повторює:
- Бог у колі, біс поза колом… Бог у колі, біс поза колом…
І так безперервно, тричі навкруги Гарбузового подвір’я.
Слідом Катерина не відстає. Правою рукою крейду свячену міцно тримає та безперервне коло веде. Лівою подрузі траву в кадило докладає по необхідності. І слідом за Ганною бубонить:
- Бог у колі, біс поза колом… Бог у колі, біс поза колом…
Так вони старанно тричі обійшли двір з хатою.
Потім баба Галушка достала з мішечка шматок смоли з якогось дерева, підпалила її, дочекалась доки та смола почала краплями розпеченими капати та накапала смоляні хрестики по кутах хати.
На тому вони й закінчили.
Ганна за збиралась до дому. Категорично відмовилась на умовляння Катерини залишитись пообідати, зібрала усе принесене приладдя та пішла собі, на прощання наказавши:
- Без зайвої необхідності за двір не виходьте, а уночі бажано й з хати не вилазьте. Якщо привид з’явиться, не дивіться на нього, особливо у вічі. Воно вам нічого не зробить, доки за межі кола не вийдете. Три дні та три ночі треба протриматись. На четвертий день я знову появлюся підготовлена для подальших дій. Бережи вас Господь.
Промовила так, перехрестила діточок та пішла.

Три дні не три роки, протримаємось. Так думала баба Катерина.
Село це вам не місто. У дворі завжди повно роботи, робить не переробить. Тож і за двір селяни тижнями бува не виходять. У діточок канікули, їсти є що, і зайнялися Гарбузи господарськими справами.
Катерина, щоб не лякати зайве онуків розповіла, що в неї дуже багато справ, з якими без їхньої допомоги ніяк не впорається.
Закипіла робота у Гарбузів на подвір’ї та в хаті. Хтось курник поправляє, хтось хату та хлів глиною підмазують та крейдою білять. Старші сіно з одного місця на друге перетаскують. Миють, чистять, тягають… усі при ділі.
Три дні пройшли спокійно. Ніхто до двору майже не підходив. Вдень сонечко гріє, пташки цвірінькають. А ось вночі починались дивні та жахливі речі. Три ночі підряд з’являлась біля подвір’я жіноча постать, зіткана з тремтячого зеленкуватого туману. Підходила до кола накресленого старими подругами, зупинялась, як натикалася на невидиму перешкоду. Починала тремтіти та коливатись в повітрі, розтікаючись туманом. І при цьому бормотала, що в хаті чутно було:
- Бодай його побила лиха година! Яка воно собака позачиняла та позамикала? Не найдеш ні дверей ані вікон. Тепер уже мабуть не прийдеться повечеряти.
І так три ночі поспіль.
Катерина на ніч закривала усі вікна та штори. Сідала в кімнаті зі сплячими онуками, запалювала церковні свічки та всю ніч молилася Богу. Вдень по обіді їй вдавалося перепочити зо дві – три години.
Діти з порозумінням ставились до бабиних «дивацтв» та в такі години вели себе тихо, наче ті мишенята.
Зранку біля подвір’я Катерина щоразу знаходила обгорілий хрест та вже звичним рухом запускала його далеко в хащі придорожнього чагарника.

На четвертий день, тільки сонце почало сходити, в двері Гарбузової хати вже стукала баба Ганна.
- Ну, бачу у вас все гаразд. От і молодці, саме важке витримали, не піддалися чарам потойбічним.
- Так, витримали, хай йому трясця, втомлено відповіла Катерина, я навіть вже повністю посивіла. Та, головне діточки цілі й здорові.
- Ну, далі вже моя черга за справу братися, заспокійливо посміхнулась баба Галушка, але, звісно з твоєю допомогою…
Ганна віддала подрузі нести не велику але важку торбу, собі залишила більшу.
- Візьми ще лопату, накажи дітям чекати в хаті та ходімо.
Катерина так і зробила. Наказала онукам з хати ані ногою, доки баби не повернуться. Бориса, як і завжди залишила за старшого. Взяла на одне плече лопату, через друге перекинула торбу та пішли вони на сільський цвинтар. І Катерина вже розуміла до якого саме поховання вони прямують.

Продершись крізь хащі чагарнику подруги опинились біля ледь примітного надгробку на самому краю кладовища.
Постояли трохи біля покинутої могили. Помовчали. Кожна згадала щось своє, з минулих здавен. Потім Ганна тяжко зітхнула:
- Треба справу завершувати. Не марнуємо часу, та мерщій по хатах, бо мені від цього місця моторошно робиться.
- Та і я не дуже вже рада зайву хвилину тут знаходитись. За справу.

Ганна наказала викопати посеред надгробку яму глибиною на півтора штика лопати. Доки Катерина цим займалась, вона достала з торби білий округлий камінь розміром з невеликий кавун, десятки зо два осинових кілків та мішечок з травами. Розклала всі ці приладдя на землі біля могили.
Коли яма була готова, баба Ганна взяла кілки та рівномірно позабивала їх білим каменем по всьому надгробку. Потім поклала камінь в викопану яму, дістала з кишені шматок деревного вугілля, намалювала ним на білій гладкій поверхні три великі хрести та навкруги декілька малих. Поряд з каменем поклала відколотий шматок старого церковного дзвону. При цьому безперервно повторювала:
- Запечатую тебе нечиста сила білим каменем, запечатую хрестом Господнім, запечатую дзвонами церковними, запечатую пісне співами церковними, в ім’я Батька і Сина і святого Духу, амінь…
І так кілько разів поспіль. Катерина старанно повторювала слідом за подругою те заклинання.
Потім старанно засипала землею яму, розрівняла так, що стало не помітно слідів від забитих кілків та закопаного каменю. І зверху все це щедро притрусила сухим листям Розрив-трави тричі прочитавши:
- Розриваємо з тобою привид усі твої ланцюги, усі зв’язки. Спалюємо всі твої прихильності, всі твої забаганки. Та, з любов’ю і радістю в серці благословляємо і відпускаємо тебе привид. На віки віків. Амінь!
Після цих слів задув легкий вітерець на кладовищі, зашелестів гілками чагарнику. Але за хвилину все затихло і бабам наче хто вату з вух повитягав. Стало чутно пташине цвірінькання, стрекотіння коників, гавкіт собак…
І на останнє повкопували вони навкруги могильного пагорба коріння Чорнобильнику або полиню:
- Рости травичка виростай, ані зсередини ані ззовні переступити через тебе не давай…
Потім тричі перехрестились, тричі прочитали Отче наш, повернулись та пішли собі геть із цвинтаря.
По дорозі Катерина все намагалась розпитати подругу:
- Я вже відчуваю і розумію, що все минулось. Але, розкрий хоч трохи, що воно таке було?
Ганна була не надто балакуча. Та дещо таки розповіла:
- Що воно до вас приходило ти подруга і сама вже зрозуміла. А почалось все з того, що диякон наш наперекір звичаям хрест на похованні встановив. Не сумісна відьма з хрестом, якщо відійшла вона без каяття. Треба було відразу робити те, на що ми з тобою тільки зараз спромоглись. Але, хто ж його тоді знав що та й як. Ось і маємо те, що маємо.
- А чого ж воно тоді хрест спалений за собою тягало та залишало щоразу все ближче та ближче до нас?
Після короткого роздуму знову запитала Катерина.
- Хрест їй як заноза в сраці весь цей час був. От і намагалась вона від нього позбавитись та одночасно орієнтир собі залишала, бо душа її чорна жила одним днем, але з хрестом пов’язана була невідривно, от і йшла наступного разу до того місця де залишала його.
- Може треба з тим хрестом щось зробити? Спалити чи закопати чи ще щось? З тривогою запитала баба Гарбузиха.
- Та не потрібен він вже нікому. Розірвався зв’язок його з потворою. Відтепер це не більш, як обгоріла деревина. Нехай собі згниє потроху в бур’яні.
- Ну ось і все, баби зупинились біля подвір’я Гарбузів. Іди онуками займайся, та й я собі пішла до дому. І не дякуй мені ні за що, це моя недороблена справа була. Так воно вже склалося.
- Все, бувай подруго.
Промовила так Ганна та пішла собі неспішно далі. А Катерина ще довго дивилась їй у слід, доки та не зникла з очей. Потім перехрестилась і пішла в хату, де онуки вже стомилися від очікування.

Минув тиждень. Дітвора вже чекала батьків, щоб їхати до дому. Баба Катерина починала сумувати в очікуванні самотніх, одноманітних днів. Аж тут прибігає до неї молодшенький онучок Миколка:
- Бабо, там тебе якась стара жінка біля воріт гукає…
Катерина ледь не зімліла. Невже не допомогла Ганна, невже знов починається. Опанувала себе та пішла до гості.
Але, страхи її виявились марними. Біля подвір’я стояла сусідка з Підварку баба Оксана Піддубна.
- Доброго дня, Катерина, звиняй, що турбую, знаю той рік цибуля в тебе гарна вродила. Чи не продаси мені склянку чорнушки, дуже вдячна тобі буду. Бо моя цибуля щось погано родити стала, треба оновлювати насіння.
- Звісно поділюся, заходь у двір, зараз відсиплю.
Не стільки там тієї чорнушки насипати, скільки можливість останні новини сільські почути. Хто одружився, хто посварився, хто теличку продав а хто купив. Слово за слова та майже годину старі подруги потеревенили.
- Щось зовсім я забалакалась, бігти вже треба, схаменулась баба Оксана.
Та вже біля самих воріт знову зупинилась:
- А ти чула, що у Склярових дитина зникла, хлопець, Андрій. Пішов він до Гусаровки, та через Некременський ліс пішов. Кажуть три дні його не було. На четвертий повернувся чудний якийсь. Волосся на голові відросло, наче не три дні, а три місяці десь пиряв. Мовчить, ні з ким не балакає, тільки постійно охає: «Ох-ох-ох», та з хати ані ногою на двір. В Гусаровці у родичів розпитались, кажуть не з’являвся він там. Диво та й годі.
Катерина насторожилася з тієї розповіді, похмурніла та сивою головою покачала:
- Невже нова напасть на село наше. Невже чаклун Ох в лісі нашому оселився. Погано те є, дуже погано.
- Та Господь з тобою, який такий чаклун. Схаменись подруго, голова вже біла як сніг, а ти ще в чаклунство віриш. Ти ще у відьом вірити почни. Тю на тебе…
- Щасливий, хто не вірить та не стикається… то годі вже, іди собі, Оксано. Чоловікові вітання моє передавай, а мені онучків ще збирати та гостей зустрічати. Бувай!
Оксано знизала плечима, пішла не озираючись. А Катерина ще деякий час постояла біля двору про щось розмірковуючи, потім перехрестилась тричі та повернулась до хати у справах поратись.

Скінчила Гавришиха розповідь, замовкла, у спогади свої поринула. А дітки мовчать, бояться бабу потривожити. Оченята хіба що не світяться. І цікаво їм дуже, і одночасно втомилися вже. Але розуміють, ще одна казка намічається…
- Ну все, мої любі. Сподіваюсь дурницями всілякими більше не будете молодших лякати. Повертайтесь до стіни, заплющуйте очі і спіть.
- Бабусю, а розкажи про чарівника Ох казку.
- Та чи ви подуріли, котра вже година. Вам другі сни бачити час. Іншого разу розповім. А зараз оченята заплющуйте і спати! Не гнівайте бабу!
Через кілько хвилин дітки вже рівномірно сопіли носиками. А Гавришиха ще довго сиділа коло них прислухаючись до гомону дорослих, та десь далеко мандруючи в своїх думках. Може казку нову згадувала, а може придумувала. Хто зна. Те все наступного разу з’ясовано буде.

А зараз закривайте оченята, та спіть собі.
На добраніч.


"Чаклун ОХ" казка 3, частина 1.


- Він гарна людина? Підозріло спитав староста.
- Він гарний чарівник. А яка він людина та чи людина взагалі, я не знаю, бо ніколи його не бачив.

********

Некремінне завмерло від полуденної спеки.
Вже третій тиждень не було дощу. Розжарений вітер зі степу здіймав висушену пилюку та гнав її вздовж спорожнілого шляху.
Все живе ховалось у затінку та намагалось триматись як найближче до води.

Ось коли Гавришиха раділа, що мешкає в старій, глиняній хаті вкритою очеретом. Що не кажи, а знали пращури з чого будувати. На дворі спека неймовірна, а в хаті прохолодно та затишно.
Обід наварено, до вечора на город і не потикайся. Онуки вовтузяться в прохолодній кімнаті. Награлися, почитали книжок та вже починають маятися.
Саме час для казки.
Гавришиха повкладала онуків у ліжка, вкрила легенькими ковдрами та чекає, доки припинять гомоніти. Діточки вже зрозуміли, що зараз буде казка то й один одного втихомирюють.
Нарешті замовкли. Причаїлись.
- Гарні дітки, -каже баба, - мабуть казку чекаєте?
- Звісно чекаємо, ти ж наступного разу обіцяла про чарівника якогось розповісти.
- Так, обіцяла. То повертайтесь личками до стінки, заплющуйте оченята і слухайте.


"Чаклун ОХ" казка 3, частина 2.


Одного спекотного літа почали мешканці Некремінного помічати незвичайні речі, що час від часу траплялись в Некремінському лісі.
То блукають люди там, де начебто кожне дерево знайоме, та сто разів ходили. А кружляють на одному місці, немов нечиста морочить.
То іде собі чоловіче крізь ліс і раптом марення якесь починається. Півень кукурікне і ніби за кущами завовтузиться, навіть пір'я кольорове побачиться. А дійде до кущів – нічого.
То, наче риба в річці плесне, але ж і близько річки не було в тому лісі.
То, здалеку як дід на пеньку сидить та зітхає, охо – хо. Підійдеш ближче а то гілка стара із-за пня стирчить.
Поповзли чутки по селу, щось не добре в лісі коїться. То ж люди без зайвої необхідності крізь ліс ходити припинили.
Але, молодим та завзятим досвід предків не указ. Доки власним лобом не гепнуться об стіну – не прислухаються до порад старих.

Так от і Андрія Склярова понесла нелегка до родичів на Гусарівку через ліс Некремінський, хоча й чув погане про нього.
Ось іде він стежкою знайомою, радіє, що в затінку, не по степу пекучому. Думками десь далеко блукає. Пройшов повз величезного старезного дуба – діда лісового.
А треба вам сказати, що ліс той був дубовий. Хтозна, як та звідки він виріс, бо навкруги, на сотні верст дуби більше ніде не росли. Місцеві цим питанням не дуже переймались, був собі ліс та й був.
Так от, іде собі Андрій далі. Пройшов повз величезного старезного дуба – діда лісового…
Зупинився. Повернувся думками в навколишній світ. Озирнувся навкруги,
- Та я ж вже здається розминався з цим деревом. Маячня якась…
Струснув хлопець головою, протер очі, ще раз озирнувся та попрямував далі.
Потроху заспокоївся. Повеселішав.
Підходить до старезного дуба…
- Тьху, бодай тобі трясця! Чи то нечиста мене морочить, чи спека зовсім розум затьмарила.
Моторошно, ніяково стало Андрію. Холодом потойбічним на нього з лісу повіяло.
Позадкував хлопець, доки не вперся спиною в дерево та так по стовбуру сповз на землю, м’яким місцем на пожовкле листя усівся. Заплющив очі та ну ж бо «Отче наш» читати. Раніше цю молитву запам’ятати не міг хоча б до половини, а тут шпарить без зупинки, слово за словом від зубів відлітають.
Скільки він так молився не пам’ятає, зовсім у часі загубився. Але, полегшало хлопцеві. Відпустило потроху.
Підвівся та пішов повз старого дубу, не дивиться на нього, знай собі повторює «Господи, помилуй…», та хреститься безперервно. Іде все скоріше, молиться, назад не обертається, навкруги не погляда, лише під ноги уважно дивиться.
Під ногами захлюпало потроху, то значить до болота вийшов. Насмілився Андрій, підвів очі від землі, озирнувся навкруги.
Так і є. По ліву руку лісове болото розляглося. То йому правіше треба забирати, бодай на потрібну стежку й потрапить. А там через велику галявину, ще трохи лісом і до степу вийде.
Прискорив Андрій кроки. Між дубами посвітлішало, мабуть до галявини наблизився. Зітхнув з полегшенням.
Здалося, край галявини чоловік на пні сидить. Це вже зовсім добре, не один він у дивному лісі, ще жива душа є. Вже не так лячно буде.
Поспішає хлопець, вже розгледів, що чоловік схожий на діда в дивному капелюсі, наче шляпу з величезного мухомору на голову нап’яв. Та тут спотикнувся об гілку суху, ледь не впав,
- Бодай тобі трясця, вилаявся Андрій, жбурнув перешкоду ногою та
знову підвів очі на діда…
А діда вже нема. Замість нього кущ за пеньком трухлим, та мухомор чималий поряд красується.
Невже примарилось, невже знову маячня починається.
Покинули сили Андрія. Впав він на траву. Закрив лице руками і ледь не плаче. А навкруги пташки цвірінькають, вітер листям на деревах шелестить. Лежить хлопець, бідкається на долю.
Аж раптом повна тиша запанувала навкруги. Ані звуку, ані шелесту. Чутно лише, як кров у вухах пульсує. Та хтось зітхає поряд:
- Охо – хо, Ох, Охо – хо..
Сполохнувся хлопець, наче пружина на ноги підскочив, озирається в усі боки. Бачить, під деревом дід стоїть, до стовбуру прислонився. Руками на палицю спирається. Сива борода, великий гачкуватий ніс, льняна ряднина на тіло одягнута, на голові капелюх червоний, а безкольорові, наче риб’ячі очі уважно за Андрієм спостерігають. І зітхає дід:
- Охо – хо, Ох, Охо – хо… і жалісно так на парубка дивиться, головою
качає на свої зітхання.
Запаморочилось в Андрієвій голові, знепритомнів хлопець.

І наснився йому дивний сон.
Наче іде він по лісу Некремінському, але не той це ліс, з дитинства знайомий. Буцім то став він втричі більшим. Дуби навкруги величезні, старезні. Десь вгорі недосяжно височіють розкидисті крони дерев. Затишно навкруги, покійно. Сонце крізь листя візерунки на землі складає. Якісь дивні, неймовірної краси птахи уважно спостерігають за Андрієм, сидячи на міцних гілках.
Поряд струмок музикою дзюрчить, прохолодою приємною віє.
А із за дерев спів дівочий луна, надзвичайної краси спів, неземний якийсь, наче янголи в затінок лісовий на перепочинок з небес спустилися та пісню заспівали.
Виходить Андрій на велику галявину вкриту травою соковитою, квітами краси невиразної.
Посеред галявини хата стоїть під очеретом, біленька, акуратна, паничами оповита, наче іграшковий будиночок серед лісу.
На призьбі дідусь сидить, а біля нього звірята лісові бавляться, білки, зайці, їжаки.
- Підходь Андрію, сідай поруч, каже дід, зачекався я тебе.
- Та хіба ж ми діду знайомі, питає хлопець, і з якого такого переляку ви на мене чекаєте? Чи ми про щось домовлялись?
- Може й не домовлялись, але дуже мені пити хочеться, ось і чекаю, коли ти мені води прохолодної з криниці подаси. Не вважай за працю, набери будь ласка цеберку, уваж старого.
Озирнувся Андрій, а біля хати колодязь з'явився, і цеберка на мотузці край стоїть.
Як літнього чоловіка не напоїти. Підійшов хлопець, взяв цеберку, нахилився над колодязем та так і полетів в темряву, назустріч воді крижаній…

Із цупких обійм сновидіння Андрія висмикнула крижана вода, яка лилась йому на обличчя, розтікалась по шиї та спині.
Він інстинктивно відсахнувся від водяного потоку, розплющив очі та скочив на ноги.
По мокрій одежі стікала вода та утворювала калюжу. Поруч посміхаючись стояв сивобородий дід в червоному капелюсі із цеберкою в руках.
Андрій єдиним поглядом охопив простору сонячну галявину, біленьку хату вкриту очеретом, колодязь, діда…. Боляче вщипнув себе, кілька разів блимнув очами та аж застогнав від безсилля та відчаю.
А дід вже протягував йому рушника білого,
- На, обітрись, каже, та не стогни, очима не кліпай а ідемо в хату. Поїсти та відпочити тобі б не завадило.
Робити нічого. Підвівся хлопець, рушником утерся та понуро пішов за дідом.

Переступивши поріг зупинився здивований.
Всередині хата була в декілька разів більша, аніж зовні здавалась.
Андрій стояв на порозі просторої кімнати з високими вікнами по п'ять з кожного боку. Посередині стояв величезний обідній стіл із дубу, довгі лавки.
В протилежному кінці чимала піч, обкладена кахлями та з обох боків двері в інші кімнати. Поміж вікнами, вздовж стін старовинні різьблені меблі з темного горіхового дерева. Десь, високо під стелею висіла багаторівнева люстра з товстими восковими свічами.
- Та проходь вже, не стовбич на порозі. І запам’ятай: Не завжди вір очам своїм.
- То ви мене ще й повчати будете? Роздратовано відповів хлопець, здається я в учні не напрошувався.
- Не напрошувався, але мабуть доля так вирішила, то ж будеш навчатися, а я буду вчити. Так воно є.
Відповів дід, наче відрізав.
Робити нічого. Коли доля така, поки треба підкоритись, а там побачимо, поміркував Андрій та пройшов в хату.
Присів до столу і роздивляється навкруги. Доки озирався, на столі незнамо звідки з'явилась скатертина а на ній казан борщу, хліб свіженький, картопля варена, сальце, овочі свіжі. Диво тай годі.
Андрій вже починав звикати до тих див. Тому, без зайвого сорому щільно пообідав та чекає, що далі буде.
- Ну, то давай знайомитись, каже дід, про тебе мені майже все відомо. А я чаклун тутешній. Ох мене звуть. Чаклун Ох.
- А хіба чаклуни бувають, обережно питає хлопець.
- А хіба в тебе ще є сумніви, хитро примружив очі чаклун, чи може ще по лісі побігаєш, до дому стежку пошукаєш?
- Та мабуть на сьогодні вже набігався досхочу, відповів Андрій, ти, діду наче б то відпочити пропонував, досить вже біганини.
- То й відпочинь.
Каже Ох і веде його в двері, що праворуч від пічки.
А за тими двірьми кімната чистенька та світла. Ліжко зі свіжою білизною, шафа з книжками, лавка під вікном, стілець та сундук великий, старовинний.
- Ось твоя кімната, каже чаклун, сьогодні відпочивай, а завтра, як півні заспівають, то й навчання твоє почнемо.
Хлопець настільки втомився від подій, що не змусив себе двічі прохати. Роздягнувся, ретельно склав одяг та улігся на м'яке ліжко. Заплющив очі і миттєво поринув у сновидіння.

Наснилась йому рідна хата на Підварку, матір з батьком занепокоєні, з-за тину сина виглядають, чи не з’явився він в полуденному мареві на пропеченій сонцем дорозі…



"Чаклун ОХ" казка 3, частина 3.

Чує Андрій, крізь сон – півень заспівав.
І тієї ж миті якась сила силенна підняла його з ліжка. Стоїть посеред кімнати, очі ще від сну злипаються, а знову лягти не може.
То робити нічого. Вмився хлопець, рушником втерся та вийшов до зали обідньої.
Там вже молоко в глечику на столі та свіженькі пиріжки з потрохом. На лавці Ох сидить, посміхається.
- Сідай но синку, поснідай та за науку твою візьмемось.
Хлопець мовчки налив кухоль молока, з’їв кілько пиріжків, подякував, підвівся з за столу і попрямував на двір.
А сам собі міркує:
- Ох, судячи з усього чаклун досвідчений.
- Щодо прямого супротиву в мене ані сили ані досвіду поки що не вистачає.
- Крім того, як би там не було, а кортить таки ворожбі корисній в чаклуна повчитись.
- Тож, поки буду вчитись, та приглядатись, як у слушну мить п’ятами накивати до рідної хати.
На тому хлопець й порішив.
Почав старанно навчатись справам чаклунським, при цьому жодної миті про втечу не забуваючи.

А треба сказати, що вчив чаклун Ох старанно. Ось тільки ніяк не міг Андрій зрозуміти, навіщо діду та морока.Та то таке. Всьому свій час.
А зараз…

Зараз із-за дерев вставало сонечко. На соковитій траві блищала ранкова роса і важкі пасма глевкого туману незадоволено поступались сонячним проміням, ховаючись в ярах, край галявини.
Посеред двору, босоніж стояв чаклун Ох у лляній сорочці та своєму червоному капелюсі. Лицем на схід, замруживши очі, наче кіт, та м’яв між пальцями полотняний мішечок на мотузці.
- Підходь, хлопче, будемо до навчання твого готуватись.
- А хіба ж я ще не готовий, здивувався Андрій, я вважав, коли ви вже мене зачарували, то мабуть щось в мені здибали. А мене виявляється ще й готувати треба.
- Ти щоки дуже не роздувай, різко відповів дід, наче батогом клацнув, ти навіть уявити не спроможний, скільки таких, як ти самовпевнених згинули. Чаклунство справа не жартівлива. Поваги та обережності великих до себе потребує. Тож-бо хвоста не розпускай, а сумлінно слухай та виконуй, що кажу. Так було, так є, так буде.
Сказав, як відрізав.
- Перш за все, хлопче, чаклун має бути захищеним. Як від створінь потойбічних, так і від звичайних смертних.
- Пам’ятаєш, які чарівні пісні співали русалки та мавки, коли ти у вісні в мій ліс потрапив. Тож треба від них оберігатись, тим більш ти хлопчина видний. Вони відразу тебе пригледіли.
- То ось тобі оберіг від чарівниць лісових та річкових. Одягай, і доки сили чаклунської не набудеш, не знімай ані вдень, ані вночі.
І одягає Ох на шию Андрію мішечок невеличкий на мотузці, котрий в руках вертів. Та промовляє:
- В торбинці цій сушені полин, м’ята та любисток. Вони тебе від залицяльниць тутешніх боронити будуть.
Торкнувся дід долонею оберіга та урочисто промовив:
- Іван та Марія! Бережіть мені Андрія! Так було, так є, так буде!
Хлопцеві аж подих перехватило. Де, та й хто такому навчить. Кожне слово, кожен рух чаклуна ретельно запам’ятовує, бодай маленьку дрібничку втратити боїться.

А Ох знай собі научає:
- Ось тобі хлопче ремінь.
І з цими словами дає Андрію широкий шкіряний ремінь з міцної свинячої шкіри. Пряжка на ньому кована, бронзова. На ремені закріплено кілька бляшанок мідних, старих, позеленілих.
- Задача тобі, синку така. Бляшанки начистити, щоб були наче дзеркало. Накреслити на них знаки чарівні, в книзі їх знайдеш, що в твоїй кімнаті на столі лежить, там і різець поруч.
- Потім ремінь очистити треба. На те чотири помічника тобі: вогонь, вода, земля та повітря. В книзі про все досконало написано.
-
- А я втомився. Відпочивати хочу. Це тобі на сьогодні завдання. Попоїсти забажаєш, заходь до обідньої кімнати, обіпрись на стіл двома руками та промовляй: «Звари мені борщику в новенькому горщику». То все тобі й буде. Мене не шукай та не чіпай. Завтра вранці, як півень заспіває продовжимо науку твою.
Сказав дід, обернувся круг себе на одній нозі та згинув невідомо куди.

Андрій до вечора старанно виконував завдання чаклунські.
Вивчав книгу старовинну, бляшанки чистив, знаки - оберіги креслив, ремінь очищав.
Спочатку розклав не велике багаття з дрізок ясена, та кілька разів провів ременем над полум’ям, у вогні його очистивши.
Потім пішов до струмка, поклав ремінь на мілині в течію, та пополоскав його в крижаній водиці. Доки бовтався, прислухався, як в очереті хтось вовтузиться. То русалки підпливти намагались, та мабуть діяв амулет дідів, жодна так і не наблизилась, тільки зітхали жалібно.
Далі притрусив ремінь попелом з землею перемішаним, та повісив на вишневу гілку біля хати, там де вітерець свіжим повітрям найкраще обдував.
Пообідав. Стіл справно відгукнувся на промову чарівну, нагодував, напоїв хлопця.
Непомітно промайнув день в справах нових, незвичайних. Ось вже і сонечко дійшло до обрію на заході. По галявині к хаті протягнулись довгі вечірні тіні від величних дубів.

Хотів Андрій ліс обійти по краю галявини. Розвідати, може де стежка якась, людська, або звіряча. Та настільки втомився, що відклав це на потім. Крім того, дуже йому кортіло далі справі чарівницької повчитись.
Так і вирішив. Посидів на призьбі до густих сутінок. Вмився водою прохолодною, зайшов в свою кімнату, роздягнувся та спати ліг.

Наступний ранок розпочався майже як і попередній.
Посеред двору, босоніж стояв чаклун Ох у льняній сорочці та своєму червоному капелюсі. Лицем на схід, замруживши очі, наче кіт. В руках тримав шкіряний пояс, над яким вчора так старанно попрацював парубок.
- Ну що, хлопче, почав дід, не зачіпали тебе вчора русалки та мавки. Впевнився, щодо захисту чаклунського. Ото ж, бо.
- Та все я зрозумів, відповідає Андрій, досить мене соромити.
- Ну, досить то й досить, примирливо завершив Ох, нам треба ще захист твій зміцнити та навчання продовжувати.
- Підійди но хлопче, руки підійми вгору та склади на голові, на тім’ячку, а я не тебе реміня вдягну. І добре запам’ятовуй, що промовляти буду. На завжди запам’ятовуй.
Підійшов Андрій, руки на голові склав, приготувався уважно слухати.
Бачить, на ремінь чаклун ще мотузку конопляну додав, по спіралі закрутив, і п’ять вузлів на тій мотузці зав’язав.
А Ох тим часом ремінь на хлопця одягає та чітко, розбірливо заклинання промовляє:
- Зав’яжу я в славу Перуна по п’ять вузлів на цій зброї, нехай зберігають вони тебе від всякого стрільця немирного, невірного, захищають від його рушниці та луків і всілякої ратної зброї. Ви, вузли загородіть стрільцям усі шляхи й дороги, замкніть усі їх рушниці, сплутайте усі їх луки, пов’яжіть усю їх ратну зброю. В моїх вузлах уся сила могутня. Нині і вічно і від віку до віку.
- Ось, так. Ремінь цей завжди вдягай, куди б ти не йшов. Йдеш за поріг – завжди в ньому. Це є твій захист, твоя броня.
- Якщо вже застала біда в дорозі, скидай з себе ремінь і кидай його вперед себе. Тим загородиш приступ усьому лиху, хоч би те лихо було чоловіком чи чим іншим.

Десь зо три тижні тривало подальше навчання.
Парубок навчився трави цілющі, коріння чаклунські розрізняти. Навчився, в яку пору часу, з якими примовляннями їх збирати та готувати. Всілякі настоянки, суміші, збори…
Були й такі суміші з грибів та ягід диких, що від них паморочилось в голові та видовища різні траплялись.
Одного дня Андрій, по завданню чаклуна старанно розтирав чудернацькі гриби, схожі на білі кульки. При натисканні з них пхукали хмарки білісого туману та осідали навкруги наче попіл.
Сонце пекло неймовірно. Хлопець спітнів та утер обличчя краєм рушника, на якому з грибами порався, та який скрізь був вкритий попелом їхнім.
Через деякий час марення в нього неймовірні почались.
Дивиться на хату, а вона старезна, перекошена, в землю вросла. Стіни майже ніколи не білені пообсипались, плямами моховими вкрились. Очерет на криші прогнив так, що крокви, наче кістки побілілі стирчать. Димар і зовсім розвалився.
Андрію моторошно від того видовища стало.
А тут ще чаклун Ох до нього підходить. Хлопець як підвів очі на нього, так і закляк.
Стоїть перед ним потвора потойбічна. З під брудного лахміття виглядають руки та голова вкриті потемнілою зморщеною шкірою в струпах і виразках, звисаючи жахливими клаптями на вузлуватих суглобах.
Напівзотліла ганчірка на голові, яка колись мала червоний колір. З по під неї вигляда гачкуватий ніс з волохатими бородавками та пекельним вогнем світяться нелюдські очі.
Потвора нахилилась ближче до хлопця, намагаючись зазирнути йому в обличчя.
Андрій відчув моторошний сморід та холоднечу, наче з відкритої могили і щосили відсахнувся.
Створіння видавило з себе дивний звук, схожий на тяжке зітхання; О-о-хо-х, прожогом кинулось до хати. Через якусь мить вискочило назовні, тримаючи в пальцях – кігтях склянку з маслянистою рідиною та миттєво влила її вміст у відкритий від подиву рот хлопця. Стукнуло кістяним суглобом по тім’ячку і той зімлів…
Коли темрява розвиднилась, Андрій відчув, що лежить на прохолодній траві а над ним схилився старий Ох, вдивляючись стурбованими вицвілими від часу очима. Звична біла льняна одежа на дідові, звичний червоний чудернацький капелюх… незмінна охайна, біленька хатка, старанно вкрита свіжим очеретом.
- Діду… почав було хлопець.
- Мовчи, наказав чаклун, пилу грибного ти ухопив, а від грибів тих марення всілякі починаються, хто й зна що побачити можна. Деякі навіть з глузду від них сходять.
- Зараз я тебе до ліжка направлю, молочка свіженького проковтнеш та спи до ранку.
Та проспав він аж до ранку наступної доби, доки повністю від того жаху не відійшов. А дід скільки лізло напував його молоком.
Парубок начеб то одужав. Але десь глибоко, в напівсвідомості залишались сумніви, щодо правдивості дідової розповіді про ті гриби.
Та то таке.

Навчання тривало.
Однак, чим далі, хлопець все більш сумував за рідною хатою, батьками, сестрою меншою. Сумував за вранішнім клопотом матері біля пічки, покликом пастуха до череди…
Якось, дочекавшись слушної миті завів бесіду з чаклуном, спитавши дозволу провідати рідних.
Відповідь діда була різка та незаперечна:
- І думати припини, хлопчисько нерозумний.
- Від Оха ще ніхто не виходив, ніхто не повертався…
- Так було, так є, так буде!
Сказав, наче відрізав.
Тієї самої миті, незнамо звідки хмара сонце закрила. По галявині протягом крижаним війнуло, чорні круки з дерев позлітали…
Ніяково хлопцеві стало, лячно. Тож бо до цього питання він більше не повертався.
Але й думок про рідних не покидав. Причаївся внутрішньо, закрився від діда.

А треба вам сказати, що спека того літа неймовірна була. Вже другий місяць ані краплі дощу, ані роси вранішньої на землю, від пекла змучену, не впало.
Трава на випасах зовсім пожовкла, здавалось від найменшого дотика на попіл перетвориться. Врожай на городах гинув потроху. Колодязі міліли.
Надумав хлопець справу одну зробити, та миті слушної чекав.

Був звичайний спекотний день. Сонце зависло в безхмарному розпеченому небі.
До вечора Ох вчив Андрія різним примудрістям чаклунським.
А як сонце почало за обрій хилитись, дід і каже:
- Завтра мене увесь день не буде, справи в мене.
- Ти, синку книгу чаклунську уважно вивчай. Запам’ятовуй все досконало. Читай про сили природні дощ, вітер, спеку – посуху, як їх визивати та зупиняти.
- Надвечір я повернусь, все перевірю.
На тому повечеряли та й розійшлись по кімнатах. Засинаючи учень розмірковував:
- Ось воно. Можливо більш слушної нагоди вже не буде.

Наступного дня, тільки но сонце підійматись почало, хлопець вже цілком занурився в премудрості науки чаклунської.
По обіді вивчив, як дощ та вітер викликати. І весь цей час, в голові у нього блукала думка про рідне село, про пожовклі сінокоси, потріскану від спеки землю, висушену пилюку степову.

Тож пообідавши, парубок остаточно прийняв рішення та взявся за справу.
Узяв на кухні великий полумисок, та з ним пішов в комору, де дід принаддя чаклунські зберігав. Поклав в нього водозбору сушеного кілько стебелів. Коріння лілії річкової та дві сушені жаб’ячі лапи. Налив пів цеберки води. Вийшов посеред галявини. Полумисок попереду себе поставив. Вперся широко ногами в землю, руки в боки, очима уважно небокрай огляда.
Довго так стояв, щось шепотів весь час, примруживши очі. Аж, помітив край неба хмарка ледь помітна з’являтись почала. Присів Андрій біля води та нуж бо руками вир крутити. Трави та коріння в круговерті тільки замаячили.
Став він потроху на ноги вставати, а полумисок в руках крутить. Вирівнявся в повний зріст та як закрутиться, наче дзиґа на місті, тільки вода з травою в різні боки по колу полетіли.
Доки вертівся, тричі встиг промовити:
Іди, іди, дощику!
Зварю тобі борщику
в новенькому горщику,
поставлю на дубочку.
Дубочок схитнувся,
а борщик линувся —
цебром, відром, дійничкою
над нашою пашничкою…

Потім випустив з рук знаряддя своє і зупинився.
Тим часом хмаринка потроху почала перетворюватись в досить велику дощову хмару.
Андрій уважно до неї придивляється і таке враження, наче в хлопця в руках мотузка міцна, невидима з’явилась. Піднялись руки вгору, у напряму хмари і почали робити рухи, буцім то тягнуть на тій мотузці щось з неба.
Чим далі, більш тяжкими ставали рухи. М’язи напружились, вени поздувались. На чолі піт проступив…
Хмара тим часом почала рухатись. Почала наближатись до лісової галявини, посеред якої стояв зосереджений на вправі Андрій. Наближаючись зростала в розмірах, темнішала на очах. Бугристі боки хмари колихались, наче м’яка оболонка, всередині якої коливалось озеро води.
А хлопець відкинувся, нахилився назад, ніби усією вагою тягнув повну води дощову хмару. Потроху став обертатись по годинниковій стрілці, розкручуючи свою здобич, наче намагаючись заджбурнути її за обрій. Розкрутив щосили та відпустив на схід, туди де хата його рідна була, городи та пашні людські.
Як відпустив, щосили прокричав:

Ой дощику-накрапайчику, накрапай,
чорну хмару на Некремінне наганяй!


Величезна хмара наче завмерла на мить, порозмислила, та попрямувала у вказаному напрямку, невдоволено бурмочучи першим громом.
Андрій утер спітнілого лоба та без сил впав на м’яку траву, розкинувши руки.

Так і пролежав, майже до самого вечора. А з боку рідного Некремінного, з за лісу гуркотів грім та тягло дощовою свіжістю.

Хлопець ніжився від прохолоди, мляво спостерігаючи за круками, які по колу патрулювали лісову галявину.
Зненацька, відчув тягуче відчуття тривоги. В сонячному сплетінні з’явилась неприємна порожнеча, яка почала заповнюватись крижаним холодом. Усе його тіло кричало, било на сполох, закликало негайно діяти.
Андрій, наче пружина скочив на ноги і прожогом кинувся до своєї кімнати. Ухопив захисний пояс, одягнув зімлілими руками. В коморі поклав до кишені склянку с пилом грибів, котрим колись отруївся, мішечок попелу та конопляну мотузку, вимочену в купальській росі. І вискочив на двір.

Сонце вже сіло, але темрява ще не оповила простір зоряною ковдрою. Був час сутінок, які заповнювали порожнечу між днем та ніччю.
В лісі, з напрямку, куди пішла хмара дощова, почувся шурхіт і тріск зламаних гілок. Задув з того боку вітер, але вже не з дощовою свіжістю, а розпечений, наче з горну ковальського.
Щось сунуло звідти. І Андрій відчував, сунуло щось не добре.
Шурхіт зростав і край галявини з’явилась темна постать, яка швидко рухалась в його бік.
Хлопець впізнав примару.
Впізнав жахливе створіння зі свого «грибного» марення.
- То не було видіння, промайнула жахлива здогадка, то була реальність.
- Маренням було все, що він вбачав до цієї миті. Тільки під дією чудернацьких грибів йому на мить відкрилась завіса мороку.
- А зараз, навіювати морок вже зайве. Умовності відкинуто. Все стало на свої справжні місця.
Всі ці думки промайнули в голові найкоротшої миті.
Руки тим часом самі собою здобули з карману склянку з грибним пилом, відкрили її та відправили до рота майже половину вмісту.
І Андрій раптом опинився в якомусь новому, незвичайному стані.
Оціпеніння пройшло. Від переляку й сліду не залишилось. Настав дивний спокій. Час уповільнився.
Хлопець наче розділився на дві частини.
Одна частина його продовжувала стояти посеред сутінкової галявини. Ловко упершись ногами в землю, заклавши великі пальці за захисний ремінь, зосереджено спостерігаючи наближення небезпеки.
Друга частина наче здійнялась високо над землею та зависла колихаючись в повітрі. У неї не було тіла, тільки крижаний, спокійний розум. І цей розум, з висоти пташиного польоту бачив цілковиту картину, що відбувалась.
Та мабуть була ще якась, третя частина, яку не можливо описати, відчути, але, саме вона одночасно спостерігала, приймала рішення та керувала двома попередніми.

Тим часом чудовисько наближалось. У вечірніх сутінках вже можна було розгледіти брудне, напівзотліле лахміття, виразки на зморщеній шкірі, вузли кістяних суглобів, а з під залишків червоного капелюха звірячою люттю палали очі, в проваллі очниць обтягнутого шкірою черепа з рідкими клаптями сивого волосся.
Так. Це був чаклун Ох.
Але, це був не чаклун Ох.
Це було найпотворніше створіння із жахливих закутків темного чаклунського світу.

Хлопець вже чув огидний сморід, невиразне бурмотіння якогось закляття, шурхіт лахміття.
Невловимим рухом скинув Андрій з себе пояс та щосили жбурнув поперед себе на землю.
Чаклун наче на стіну кам’яну налетів. Вліпився так, що аж гикнув від зіткнення. На декілька кроків відкинула його сила невидима.
Спалахнули очі полум’ям, та з шаленим натиском знов на хлопця накинувся, знову його відкинуло, але цього разу не з такою силою, та ще й наблизився трохи.
Потвора несамовита кидалась на перешкоду, простягаючи страшні пазури до хлопця, щоразу просуваючись вперед. Захист слабшав, а чаклун наближався.
Та й парубок часу не гаяв.
Відступив на кілько кроків і попелом з вогнища Купальського коло навкруги себе насипав. Став лицем до створіння і промовив:

Ніч темна, ніч тишна,
сидиш ти на коні буланому,
на сідлі соколиному,
замикаєш ти комори,
двері та хлівці,
церкви й монастирі!
Замкни моєму ворогові
губи-губища,
щоки-пращоки,
очі-праочі,
щоб він на мене, народженого і хрещеного Андрія,
зубів і очей не витріщав,
гніва в серці не мав,
щоб усе поважав
і в добрих подумах мав.


Чаклун тим часом дістався до реміня та від люті шаленої на дріб’язк його шматував.
Закінчивши зі справою цією, наче заспокоївся трохи, сповільнився, лише дихав часто.
На декілька кроків наблизився до хлопця, зупинився і уважно на нього погляда, схиливши огидну голову трохи на бік.
- Ох, що ж ти наробив, промовив невідомим глухим голосом, навіщо село дощем врятував!
- Ох-хо-хо, темні справи ти ж повинен був робити!
- Темну! Темну справу першою зробити зобов’язаний був!!! Зірвався на лемент дикої, смертельно пораненої тварини.
- Нема тобі прощення, помри, хлопчисько нерозумний… знову спокійним, наче буденним голосом закінчив.
Замовк на мить. Голову опустив. Завмер.
І зненацька, з шаленою люттю, наче сама темрява кинувся на свого колишнього учня.
Від несподіванки хлопець відсахнувся від такого натиску та ледь не випав за межі кола.
Але встояв.

І почалось справжнісіньке пекло.
Чаклун налітав на невидимий захист, який утворювало коло. Бився об нього. Шкрябав страшними пазурами. Промовляв закляття різні.
Але, чаклунство кола доки що трималось, наче фортеця від штурму.
Ох втомився. Невдоволено бурмочучи різні прокляття всівся на землю, спиною до хлопця та завмер на кілько хвилин.
Зненацька скочив на ноги, наче молодий парубок і прожогом кинувся до свого чаклунського лігва, старої, напів зруйнованої хати – примари.
Андрій насторожився. Щось воно вже замислило, те кляте створіння.
Так і є. Ох вже вийшов і впевнено прямував в його бік. В руках тримав торбину наповнену якимось зіллям.
Не промовляючи жодного слова пійшов навкруги завмерлого хлопця. Дістав з торби жменю жовтого порошку, на відкритій долоні підніс на рівень обличчя і почав дути на невидиму захисну стіну.
І так коло за колом.
Андрій помітив, як чорніла та скручувалась трава там, де на неї потрапляв просипаний порошок. Дуже те йому не сподобалось.
І цього разу він не помилився.
Всім своїм єством відчув, як під впливом чарівного зілля захист почав слабшати, ніби розчиняючись в хмарах жовтого пилу.
Невідомо, скільки ще протримається коло чарівне. А як чаклун його зруйнує відступати вже нікуди і боронитись більш нема чим.

То ж, треба приймати якесь рішення. Приймати, як найшвидше.

Андрій сів на землю схрестивши ноги по турецькі, склав руки на грудях, заплющив очі і спробував ні про що не думати, розчинитись в часі.
Це було складно в тій ситуації. За колом тупотів Ох, дмухаючи зілля, захист з кожною миттю слабшав. Але, іншого виходу не було.

Не знамо, скільки хлопець так просидів, доки в його голові почали включатись картинки з минулого.
• Ось він нахиляється над колодязем, набрати води і крижана безодня, наче засмоктує його у вир іншого світу;
• Ось чаклун Ох розповідає, як за допомогою мотузки, вимоченої в ранковій росі на Купала, можна забрати у сусідів врожай, проклавши її по землі з хазяйських городів до своєї хати;
• Дід поспіхом забирає у Андрія цеберку, коли той намагається набрати води та забороняє йому навіть наближатись до колодязя ближче, ніж на п’ять кроків;
• До колодязя ніколи не наближаються звіри та птахи не сідають…
Андрія наче струмом електричним вдарило, наче блискавка спалахнула. В голові склалось що і як треба робити.
На роздуми та вагання часу вже зовсім не залишалось. Або діяти зараз не розмірковуючи, або вже ніколи…

Хлопець дістав з кишені склянку із зіллям грибним, найтяжче, що в нього було. Прив’язав її з одного кінця до мотузки, просоченою росою Купальською. Підвівся на ноги і почав розкручувати, поступово збільшуючи коло та прицілюючись в колодязь.
Він розумів, що другої спроби не буде. То ж не квапився. Робив все спокійно та виважено, на скільки це можна було робити в його становищі.
Андрію допомагало те, що чаклун зосередився на руйнуванні захисної припони на його шляху. Захист майже сходив нанівець, і потвора вже передчувала близьку перемогу та розправу над знахабнілим учнем. То ж уваги на нього на звернула.
Крутнув ще раз, другий та з усієї сили запустив мотузку до колодязя…
В нього вийшло!
Вийшло все саме так, як треба було. Хоча сам не зовсім розумів, як саме треба та звідкіль він це знав. Але, тієї миті було не до роздумів.
Хоч там як, та край мотузки з прив’язаною пляшкою звісився в колодязь, а інша частина рівно вляглася по землі.

Чаклун зрозумів, що щось трапилось. Відірвався від своєї переможної справи. Озирнувся навкруги. Помітив мотузку та зацікавлено на неї витріщився.
Доки нічого не траплялось.
- Невже я помилився, з жахом подумав хлопець, невже марно все. Невже доведеться загинути в обіймах пекельної потвори.
Андрій замружив очі від відчаю.

Та раптом почув якийсь шурхіт і несамовитий крик створіння. Крик відчаю, безнадійності і болю.
Розліпивши очі побачив картину, в яку важко було повірити, яка могла наснитися тільки у найстрашнішому сні.
Темне око колодязя перетворилось на величезний вир, який, наче бездонна прірва засмоктував все навкруги.
Мотузка, яка послужила спусковим гачком всього, що почало відбуватись, світилась сліпучим золотим світлом. Земля по під нею кипіла, наче окріп, розкидаючи в боки бризки з грудок землі та камінців.
У вир летіла зірвана з землею трава, кущі. Зі старих дубів круг галявини спочатку позлітали листя, потім дрібні гілки і врешті самі велетенські дерева із гучним тріском рвали коріння і як тріски летіли в страшний отвір колодязя, скручуючись та переламуючись, наче у велетенських жорнах.
Замшіла хата – примара спочатку позбулась залишків покрівлі, вікон та дверей, а потім уся цілком здійнялась в повітря і зіщулившись в ком глини та переламаного гілля щезла в безодні виру.

Андрій побачив чаклуна.
Той вчепився в землю пазурами, а тіло, наче стара ганчірка майоріло в повітрі. Очі з ненавистю дивились на колишнього учня. Зморщені губи шепотіли страшні прокльони на нього та на весь світ.
Старий не витримував тяжіння виру і потроху просувався в бік колодязя, залишаючи в землі сліди від пазурів, наче борони на полі. З нього зірвало лахміття, потім залишки напів зітлілої шкіри…
То було жахливе видовище. На шаленому вітру, який утворював вир, колихались потворні кістки, що якимось дивом скорченими пальцями тримались за землю.
Щось голосно тріснуло і жалюгідні залишки потвори на завжди щезли в пекельній безодні іншого світу підземелля, з останнім протяжним зітханням: О-о-х-х-х….
Тієї ж миті все скінчилось. Вітер вщух, а на тому місці, де нещодавно стояв колодязь, наче земля зачинилась, зрівнялась, наче ніколи нічого не було.

Тільки зараз хлопець зрозумів, що в нього навіть волосина на голові не поворухнулася. Можливо чарівне коло захистило, а можливо ще щось. Та то вже було не важливо.
Андрій озирнувся. Остаточно зрозумів, що нарешті все скінчилось. Він живий та навіть не ушкоджений. Безсило опустився додолу і втратив свідомість.

Так він пролежав до самого ранку. У реальність хлопця повернув сонячний промінь, що пробрався крізь віки та зігрів обличчя.
Навкруги був знайомий з дитинства Некремінський ліс. Звичайні дерева, звичайний вранішній гомін птахів.
Тільки лісова галявина була рівна, як стіл і на ній не росло жодної травинки, жодного куща або дерева. Не залишилось ані сліду від чаклунської хати, колодязя та чого іншого. Рівна, пуста, млява галявина.

Андрій підвівся, струсив одежу. Ще раз окинув оком місце нещодавньої битви… та не озираючись попрямував в бік рідного села, поступово пришвидшуючи ходу а згодом взагалі побіг.

********

Минула третя доба, як Андрій пійшов до Гусаровки, рідню провідати та зник. Односельці вже крізь обшукались. Хлопець наче крізь землю провалився.
На ранок четвертої доби двері в хаті Склярових відчинились. На порозі стояв Андрій.
Довге сиве волосся, засмагле обличчя. Просторе зручне вбрання із льону. І погляд… погляд старого мудрого чоловіка, який пізнав премудрість і таємницю життя.
Довго ще односельці теревенили про таємницю зникнення та появи хлопця. Але той мовчав та нічогісінько так і не розповів.
То ж розмови потроху вщухли і Некремінне зажило своїм звичайним життям. Землю орали, худобу пасли та діточки зростали.
Але, що цікаво.
З тих пір село ніколи не потерпало від посухи або дощів понадмірних. Буревії його осторонь обминали. Взимку морозів лютих не було а снігу вдосталь. По сусідніх селах то зливи землю змивають, то спека врожаї губить. А в Некремінном все гаразд. Коли треба дощик пішов, а коли треба сонечко пригріло.
Диво та й годі.
Селяни може щось і міркували собі про теє, але мовчали, бо все до ладу було. Тільки голова сільський, як посуха почнеться, прийде на Підварок до Склярових, сяде з батьком Андрія на призьбі, тютюном пригостить. Та розповість голосно, щоб хлопцю чутно було, що дощу давно не було, а для врожаю гарного саме на часі.
Потеревенить про плітки різні та піде собі. А на вечір чи ранок, бач хмара на село насунула та дощ пішов.

А дива в лісі Некремінському припинились.
Трохи згодом селяни знову через ліс почали ходити. Тільки з’явилась там галявина, на котрій нічогісінько не росло. Ані травини ані деревини. Звіри та птахи її обминали. Люди також не заходили. А що на неї заходити, порожня вона зовсім, лиса. То ж і прозвали її «Лиса поляна».
Та то таке.

********

- Бабо, нерішуче подав голосу старший онук, а навіщо чаклун Ох вчив Андрія таємницям чаклунським. Від того ж сам потім і тирки отримав?
- Те є мені не відомо, задумливо відповіла Гавришиха, гадаю, він був впевнений, що хлопець, під чарами та мороком його чаклунським, першу свою справу темну наворожить.
- А як вже став темним чаклуном, назад вороття немає. Так сталось, що Андрій рідне село від посухи врятував. А то добре. Таке тільки світлі, шляхетні люди роблять…
- І з такої людини морок спадає, чари на них не діють. Шляхетність краще за будь-якого захисту.

- А ви вже діточки, мабуть підіймайтесь. Годі «спати». Забалакала я вас.
- Та то таке.

МРЕЦЬ



Казка четверта
Частина перша


Місяць світе, мрець іде.
Віз поїхав, пил несе.
Хто затримався в дорозі,
Повезе мерця на возі.



Ох і сніжна ж була зима.
Сніг йшов по кілька днів поспіль. Потім вщухав на дві – три доби. Визирало сонечко та розігрівало блищаву снігову поверхню, розплавляючи і знову заморожуючи крихкий шар льодового насту. Потім знову йшов сніг.
Так, десь у середині січня снігові стіни край розчищених проходів сягали бабі Гавришихи заввишки поясу. А онуки бігали по тих проходах, наче казковими сяючими лабіринтами, тільки шапки й мерехтіли.
Діти будували снігові фортеці в садку, брали їх штурмом, наче козаки турецькі укріплення, прокладали тунелі, будували, розвалювали, знову будували…
Спочатку намокали в’язані рукавиці, потім штани, а потім і вся одежа. Зимові черевики були повні снігу. Сніг був у рукавах, за коміром, у кишенях. Сніг був скрізь і танув від дитячого тепла.
Рожеві щічки, сяючі щасливі оченята.
Гавришиха намагалася своєчасно визначити, коли бешкетники вже наскрізь мокрі, але ще не змерзли.
І ось, господиня подвір’я приймала рішення і над казковою сніговою країною лунав бабин голос, наче наказ головнокомандувача усіма сніговими фортецями, лабіринтами та крижаними замками:
Ану ж бо, діточки, швиденько до хати.
Одежу струсили, взуття віником пообмітали та двері швиденько зачиняйте, щоб тепло не виходило.
Наказ був беззаперечний.
Дітки як могли обтрушувались, виймали сніг з кишень та веселою юрбою, в клубах пару вкочувались в затишну, натоплену хату.
Тріщали дрова в пічці, від груби розходився розслаблюючий, прогріваючий до самісіньких кісток жар.
Смачно пахло хлібом, смаженою цибулею, квашеною капустою та запашною олією.
А ще стояв одурманюючий запах сіна, яке Гавришиха заздалегідь заносила в хату та купою клала біля дверей, щоб у малечі не змерзли ніжки, доки вони, перевзувались в теплі капці та товклись босоніж.
Онуки квапливо роздягались, скидаючи мокру одежу на лавку біля дверей, загортались в теплі ковдри і поспіхом лізли на піч, на тепле лігво.
Доки баба накривала обід, дітки прогрівались, перевдягались в домашню одежу та дружньо розсідались за столом, жадібно втягуючи носиками запашний пар з борщу із запахом добрих зубків часнику, покладених біля кожної тарілки.
Попоївши, починали мляво кліпати важкими повіками, вкінець розморені та зімлілі, знову залазили на піч, і розчинялись під великою ватною ковдрою, застеленою дбайливими бабиними руками.
Здавалося б ситі, втомлені, повинні миттєво поснути. Та де там. Полежавши хвилин десять, доки стара прибирала зі столу, починали вовтузитись під важкою ковдрою, намагаючись утворити з неї казкову печеру.
Але, в Гавришихи ці номери не проходять. Знає вона, як онуків вгамувати. Є в неї чудодійний засіб - казка.
Щось я вам розповісти хотіла, та ви мені геть голову задурили, і не пам´ятяю вже, хитрить стара.
Казку! з глибин вопняної печери дружньо відкликаються онуки, казку! Як ти могла забути!
Так воно і є, робить вигляд Гавришиха, що згадала.
От же лягайте рівненько, слухайте тихенько, то буде вам казочка.
***

Було це хто й зна коли.
В селі ще й пана не було, а жив лише народ простий та вільний. Землю орав, худобу, птицю розводив, сади вирощував.
Дружньо люди жили. Хати будували, працювали, свята гуляли та діточок ростили.
І була тоді один рік така зима люта, снігова, морозна. Старі люди казали, що і не пам´ятають такої. Усе навкруги снігом, заввишки голови заметено, мороз тріщить такий, що навіть носа з теплої хати не кажи.
Та в Некремінному селяни не дуже з того бідкались.
Картопля з цибулею в теплому погребі та на горищі заховані. Капуста наквашена, сало засолене, мука намелена, самогон та наливки в коморах міцності набувають.
Селяни в домашніх справах пораються. Шиють, в´яжуть, щось лагодять, майструють та таке інше.
А як сутеніє, то один до одного по гостях ходять.
Тлькино сонце з місяцем на небі місцями помінялись, ач, і потяглись людоньки по коридорах вузеньких в наметах снігових протоптаних, по хатах сусідських. Захрустів сніг під ногами, собаки загавкотіли, хвіртки у дворах застукали.
Зашкварчало на сковородах, заметушились господині, забулькотіло по кухлях.
Згодом і пісні у селі залунали, наче туман вранішній від хати до хати потяглись. Співучі українські пісні, про калину, чорноброву дівчину, парубків та козаків.
А пізніше і по домівках почемчекували. Чоловіки не впевненим кроком, а за ними жіночки, голосно сварячись на них, за три чорти.

Так мабуть зима й минула, як би не прийшла біда.

Жив у Некремінному Іван Ковтун. Друга хата, на Ґлухівці.
Дружина у Івана померла, коли єдиній їхній дочці тільки но виповнилось три роки. То ж виховував чоловік Катрусю самостійно.
Хоча, як самостійно.
Односельці в біді не залишили. Жіночки по сусідству допомагали, випрати, залатати, інколи приготувати. Баби сільські за дитинкою доглядали, доки чоловіка дома не було. Так і зростала дівчина, наче квіточка, вродлива та розумна, на радість батькові.
А треба сказати, що Іван роботящий був, на всі руки майстер, мав свій наділ та ще поштарем підробляв.
Десь кілометрів з п’ятнадцять від Некремінного було село Запаро-Марьєвка, де знаходилась поштова станція. Ото ж бо Іван раз на тиждень запрягав конячку, сідав на воза і їхав до Запаро-Марьєвки по пошту. Отримував все, що треба, та зазвичай ще до сутінок повертався в рідне село до односельців, які з нетерпінням чекали вісточок біля його хати.
Підробіток був не дуже важким, потребував лише уваги та відповідальності. А яку – ніяку копійчину приносив.
Окрім того, жила в Запаро-Марьєвці молодиця не заміжня, то ж люди балакали, що Іван вправно навідувався до неї. Але, то таке діло, чому б і ні.
І ще одне.
Помічали люди деякі дивні речі за Катрусею. Дитинка була спокійна, слухняна, навіть якась не помітна. Грається собі тихенько ляльками мотанками, або по господарству допомога, чим може. Та господині про між собою гомоніли, що інколи ніяково їм ставало від її допомоги…
Варить наприклад господиня борщ, піч натопила, все, що треба в казан поклала залишилось тільки в піч ставити а тут виходить Катруся з кімнати, де ляльками гралася, бере з полиці мішечок з сіллю та простягає хазяйці, Ви, каже, тітонько посолити забули…
Тітонька стоїть, очима кліпає, ну звідки дитина про це могла довідатись, в сусідній кімнаті граючись.
А то шукають в якійсь хаті карбованця, на свята покладеного за образами. Нема там, де клали. Ніде нема. Батько вже на діточок та дружину скоса погляда, дружина на чоловіка. А тут Іван Ковтун з Катериною у двері стукає, просить доглянути дитину, бо йому у справах їхати треба.
Доки дорослі в сінях домовляються, дівчинка вже у кімнаті здобула карбованця, який у шпарину завалився та дорослим простяга із щасливим личком.
А як батько повертається за нею, то майже за годину збиратись починає та біля віконця всаджується на тата чекати.
Ну звідки вона все це знає…
Але, за дитинку поганого слова ніхто сказати не міг. Таке ж гарне зростало. То селяни усі ті дивацтва примічали, але язиками не телепали, та увагу не загострювали.
Бо ще й не таки бачили.

Так от, тієї самої лютої зими кілько тижнів Іван за поштою не їздив. Бо дорогу так позамітало, що не пройти ані проїхати ніякої можливості не було.
Десь з середини третього тижня сніг йти припинив, небо розвиднилось та навіть сонечко інколи почало з’являтись.
То ж бо, з ранку вийшов Ковтун на ганок, довго вдивлявся на небо, на обрій, потім запряг свою конячку в легенькі санчата, доручив сусідам за донькою доглянути і відправився в Запаро-Марьєвку.
Потреби в тому особливої наче і не було, та селяни хитро переморгувались, мабуть за молодицею скучив,…
А по обіді хмари обрій закрили. Важкі, вологі, ледь сунули штовхаючись, наче борови у загоні. І знову повалив рясний, вогкий сніг.
Надія Карячка, яка за дитиною Івана доглядала кілько разів виходила за двір та вдивлялась в дорогу край села. Але за снігом майже нічого не розгледіти. То ж зітхала тяжко та поверталась до хати поратись.
Чоловік її Петро теж нервував, але неспокій свій ховав у густі вуса та дружину заспокоював тихенько, щоб Катруся не почула: Та Іван чоловік не дурний, скоріш за все у своєї молодиці залишиться негоду перечекати. Тим більш впевнений, що за дитиною ми доглянемо а без пошти ще проживемо, то ж і ризикувати нема чого.
Так минула доба. На другу сніг припинився, хоча на небі не розвиднилось. На третю добу селяни почали хвилюватись.
А тут ще, перед самісінькою вечерею підходить до Надії дочка Іванова, обійняла її рученятами маленькими та сльози по щічках тихенько течуть:
Тітонько, каже, а як та з ким я без батька жити буду, як одна по хазяйству поратимусь.
Та що ти таке кажеш, Надію аж перетрусило від тих слів, повернеться твій батько, будете і надалі разом жити. Що ти, дитинко собі надумала. Повернеться, мабуть залишився в Запаро-Марьєвці негоду перечекати.
Ні, відповіда мала, нема вже його на цьому світі. Не буде воно, як раніше.
Промовила так, оченята утерла та пішла в кімнату, сіла біля вікна і не ворушиться.
Ніяково тітці стало. Хоч і біля груби розпеченої стояла, а усе тіло наче холодом зимовим обдало. Мурашки по спині побігли.
Перехрестилась вона тричі на ікони та чоловіка погукала:
Петро, вдягайся тепліше, клич старосту, збирайте людей та давайте вже Івана шукати, бо дуже воно мені не подобається ця справа. Та як за дитинкою раніше примічалося, даремно казати вона не буде. Дуже усе це мені не подобається.
А Петро і сам вже місця собі не знаходив. То ж без зайвих розмов вдягнув кожуха, смолоскипів взяв, добру палицю та вийшов з хати.

Знайшли Івана Ковтуна кілометрів за вісім від Некремінного.
Судячи з усього, не залишився він в Запаро-Марьєвці заметіль перечекати. Що його на те спонукало, вже не дізнаємось, але таки з’їхав він зі шляху, почав по степу кружляти та так край дороги і замерз. Заспокоївся довіку.

Село було приголомшене.
Ховали Івана за всіма звичаями. От тільки диякон наполіг, щоб поховали за огорожею, на землі "закладній", мовляв не своєю смертю він помер, сам на смерть свою наразився.
Одосельці бува спробували сперечатись, але диякон був непохитний; Дякуйте, що взагалі відспівую, що не ховаємо, як заложного покійника...
То ж не стали наражатись, слузі господньому воно видніше.
Ото ж поховали Івана Ковтуна на землі не освяченій, пожурились, пом'янули як слід та розішлись по хатах.

А Катруся залишилась поки жити з сусідами, Карячками, бо більше з рідні нікого не було.
Увесь день товклась дівчинка на своєму подвірьї, по господарству щось вправлялась, на скільки дитина семирічна могла вправлятись, щось їсти готувала.
І кожного дня на цвинтарі її бачили. Ані на день про батька не забувала.
Надія Крячка все вмовляла Катерину;
Дитинко, та кинь ти теє господарство, чи ми за тобою не доглянемо, чи хліба шматка не знайдемо. Городину обробимо, а більшого воно і не треба.
Та де там. Вперта дівчина була. Ще сонце не сходило а вона вже порається. Та так ловко в неї все виходить, так і горять справи в рученятах маленьких та ніжки усюди поспівають.
Надії інколи аж ніяково стає. Ну як дитина мала може все те переробляти. Та вправно так, що і дорослий інший не зробить. Наче не сама вона порається а хто допомога.
Та жіночка її більше не чіпала. Як бажає нехай працює, може ій так і треба, може воно дитині так втрату пережити легше.

А треба вам сказати, що в Катрусі допомога таки була. Батько її не залишив. Ще в ту саму фатальну заметіль, за добу до того, як знайшли його замерзлим, явився Іван дочці і розповів сумну звістку. Пообіцяв дитині що не покине та всіляко допомагати буде аж до самого її весілля.
То ж дівчинка і на похоронах не дуже побивалася, бо тато поруч був.
Для Катрусі такі речі були не новими. Ще з малечку була в неї здатність покійників бачити та розмовляти з ними. Кожен померлий в Некремінному обов’язково з’являвся до дівчинки.
Утвориться в повітрі хитка постать з сяйва місячного, поздихає кілько хвилин та потягнеться вгору до світла, яке наче зірка крізь дах та стелю тягне душу у вир світовий.
Інколи покійники починали розмовляти. Не було те звичною розмовою. Скоріш нагадувало тихий шелест листя пожовклого, шурхіт снігу за вікном, ледь чутний плескіт води на повільній течії. Але дівчинка якимось чином кожне їхнє слово розуміла.
Здебільшого прохали мерці щось рідним їхнім переказати, або якусь справу завершити, вказати родичам на щось загублене чи заховане.
Дитина не дуже ті прохання полюбляла виконувати, бо з одного боку відмовити було не можна, а з іншого, живі дивно на неї дивилися та починали задавати не слушні питання.
Але згодом дівчинка подорослішала та пристосувалась виконувати завдання мерців не привертаючи до себе зайвої уваги.
Крім того, її померла бабуся майже завжди була поруч. Вчила їжу готувати, одежину лагодити, по господарству поратись. Та головне вчила онуку в разі необхідності мерехтіти. І чим більше в неї теє виходило, тим менш помітною для людей вона ставала;
Уяви, що ти порожнє місце, вечірній протяг у відчинені двері, ледь помітне мерехтіння зірок, наче вітер в очереті шепотіла бабця.
Забери усі думки, усі спогади, наче нема тебе і ніколи не було, старанно навчала онуку.
Бувало навіть таке, що прийде дівчина в чиюсь хату послання від родича померлого переказати, та перед тим дуже старанно замерехтить. Розповість господарям де та як загублене або заховане відшукати та піде собі. А людоньки потилицю чухають та не пригадають, чи хто заходив до них, чи то вітер дверима погрався та про схованку тихенько прошелестів.

Катруся своїх здібностей надприродних не лякалась.
Спочатку дуже мала була, не розуміла, що лякатись наче б то треба. А коли трохи подорослішала то воно вже і зовсім не лячно було, мерці та пращури шкоди не робили і взагалі нічого поганого заподіяти не могли.
От тільки матінко її рідна, на жаль жодного разу не приходила, не з’являлась. Хто зна чому, та було воно так.
Ото ж бо, хоч і загубила Катруся усіх своїх рідних на цьому світі, та все рівно, не залишили вони її зовсім. Хоч і примарами а завжди поруч були. І вже не так самотньо та гірко жилося.

То ж так і жила собі Катерина Ковтун, за зовнішнім віком маленька дівчинка семи років а за внутрішнім – майже дорослий підліток. Встигала і прийомній родині допомагати і своє подвір’я та городину тримати в порядку.
Надія Корячка звісно помічала за дитиною деякі дивацтва, але увагу на тому не загострювала, бо жити воно нікому не заважало а інколи навіть і на користь було.

Так би вони і надалі жили собі. Та навесні, коли вже сніг зійшов, земля життям запарувала на розігрітих весняним сонечком пагорбах Некремінне почала спіткати низка надзвичайних подій одна жахливіша за іншу.

А почалося все з того, що на перехресті доріг, десь посередині шляху до Погонівки, під купою гілля та кілків знайшли закладного покійника.
Хто він та звідки так і не з’ясували вже ніколи. Та те що помер він насильницькою смертю сумнівів ані в кого не було.
У прадавні часи бувало таке, що зовсім вже поганих людей – жорстоких розбійників-душогубів, чаклунів не ховали за звичаєм в могилі, а кидали десь в глибоких ярах та закладали гілками, листям, сіном. Бо вважали, що земля таких нечистих мерців не приймає, не тримає їх.
Тоді в Некремінному померлих завчасно, не своєю смертю ховали поряд із цвинтарем, за огорожею на так званій не хрещеній землі. На землі "Закладній".
То ж поховали того мерця за кладовищем на Закладній землі.
Поховали і забули. Але, мабуть дуже вже той чоловік був грішний. Не прийняла його земля, не утримала.
І почалось.

Спочатку проїзжі страждали.
Їдуть селяни з Погонівки або до Погонівки. Проїзджають повз те перехрестя, де мерця знайшли і раптом коні наче казяться. Очі в них шалені, на воза поглядають, наче хтось зайвий на ньому їде. І втримати їх майже не можливо, несуть, як скажені. Бувало що і воза розіб’ють і людей покалічать.
А з повітря над возом, з порожнечі регіт потойбічний лунає такий, що волосся на голові дибки стає. І сморідом тягне, наче з домовини відкритої, вогким, затхлим.
А боронь боже, як що вночі їхати доведеться, то такого жаху люди натерпляться, що сивіють на ранок. Та розповідають що з'являється на тому перехресті постать мінлива, наче сама темрявя згустилась та прийняла обриси людини. І прямує те марення до возу, до людей. Як кисіль коливається, по землі повзе. А подорожні заклякають, жодного руху зробити не в змозі. Тільки дивляться та потихеньку глузд втрачають. Бо, воно не просто лізе, а ще й змінюється казна в що, наче частка самого пекла крізь якусь шпарину до цього світу перетікає...
Жах та й годі.
То ж люди зовсім тим шляхом їздити припинили. Кажуть, мрець в тих околицях з'явився. Подорожніх морочить, до божевілля доводить. Почали іншим шляхом, навкруги об'їжджати. Хоч і довше, та душа на місці.

Та далі - більше.
Почало те створіння людонькам в самому селі дошкуляти.
Жодної спокійної ночі не було. Як тільки сонечко за обрій сховається, воно вже в Некремінному.
У сновидіннях з'являється, селян морочить, за собою кличе. Тягне до темних закутків, а звідтіля наче багряне полумья світить та такий стогін і вереск не людський чується, що святих з хати винось.
То з попід ліжка, як згусток бруду болотного смердючого витече на підлогу та почне в гору підійматись доки в чоловічу постать не утвориться. Стане біля ліжка, очі світяться мов вугілля та на сплячого дивиться. І ані вдихнути ані поворушитись під тим поглядом пекельним не можливо. Повітря крижане до легенів не заходить, усе тіло від жаху кам'яніє.
А мрець простоїть так, доки людина задихатися не почне і наступної миті знову перетвориться на муляку болотну та купою бруду смердючого об підлогу лясне, тільки бризки в різні боки порозлітаються.
Людина прокинеться від задухи уся в поту крижаному, жадібно хапає ротом повітря, волосся дибки, серце з грудей чи не вистрибує... Насилу сяде на ліжку та ногами в брудну калюжу на підлозі вляпається. Звідки воно, як що то сон був. В хаті холодно, аж пара з роту йде та землею вогкою тхне.
Жах та й годі.

Що тільки селяни не робили.
Диякон хати ладаном курив, молитви читав, водою свяченою бризкав. Зі свічками біля образів ніч зустрічали.
Все марно. Нічого на мерця не діяло, ніщо святе його не зупиняло.
Свічки як від протяга зимового згасали. Переляканий місяць за хмарами ховався. Зорі тьмяніли, не маючи куди сховатись на закляклому від нічного жаху небосхилі.
І з’являвся мрець…

Некремінне потроху божеволіло.
Селяне позачинялись в хатах та зайвого разу за двір навіть не потикались.
Скотину в череду не вигоняли. Городина та сіножаті заростали бур'янами покинуті на призволяще.
За селом шаленіла весна щедрими долонями розфарбовуючи соковитою зеленню та кольоровими плямами квітів навколишній степ.
А в селі наче час зупинився. Наче бовталось Некремінне у слизькій болотяній багнюці не в змозі зробити останній крок з сутінок до денного світла.
Селяни лише здалека бачили, як прогрівались під теплими сонячними променями навколишні луки, як молоді зелені паростки здіймались вгору підриваючи насичену життям землю.
А над Некремінним заклякли на одному місці сірі вологі хмари безпорадно та здивовано дивлячись згори на безрадісне село. Посірілі хати під набряклими від безперервної мряки очеретовими дахами поглядали на сутінковий світ підсліпкуватими в дощових краплях вікнами.
Навіть хозяйські собаки зайвого разу не гавкали, вважаючи за краще не нагадувати про своє існування.
Усе живе здригалось від найменшого звуку, найменшого шелесту дощу за вікном з острахом вдивляючись у тіні, що клубочились по закутках та по під ліжками. Чи не навідався часом до хати мрець...

Єдиним, хто не переймався навколишнім божевіллям була семирічна дівчинка Катруся Ковтун.
У господарстві був лад, названі батьки всіляко намагались оточити її турботою. І звісно рідні тато та бабуся завжди були поруч. Навчали, підказували, кохали.
Тільки но зайде дитина у рідний двір та краєм ока побачить, як зайва тінь від яблуні край хати непомітно перетвориться на стареньку пані у чудернацькому старовинному одязі. І наче легким вітерцем у зеленій траві прошелестить рідний бабусін голос:
Доброго ранку, дитинко. Як воно себе почуваєш?
Добре, все гаразд. А тато вже тут?
Звісно, де ж йому бути, біля хати щось порається, біжи до нього привітайся та на город підемо, моркву час сіяти.
Тим часом частина тіні по під стріхою роздвоювалась та невагомою чоловічою постатю спливала до долу, невловимо приймаючи знайомі та рідні з дитинства батькові риси.
Добридень, люба. Щось похмура ти сьогодні. Та зараз ми сонечко покличемо, може воно веселіш буде.
Батько хитро примружував очі і ледь помітно посміхався по під вусами.
Потім, разом з бабусею вони переміщуваль до хати у прохолодний затінок, бо з деяких пір обидва не дуже полюбляли прямі сонечні промені і батько починав чаклувати. Щось тихенько бубонів під носа і руками робив чудернацькі рухи, наче від надоїдливих комах відмахувався.
Через деякий час сірі хмари розходились, утворючи вільне коло над Ковтуновою хатою і в нього зазирало блакитне небо та яскраві, теплі сонячні промені.
Світ навкруги розквітав яскравими барвами і дівчинка уважно вислухавши настанови бігла вправлятись по господарству. В неї наче крила виростали, негаразди зовнішнього світу в єдину мить ставали другорядними і вона насолоджувалась кожною хвилиною існування поряд з рідними.
Та з деяких пір батько ставав все більш похмурим, неговірким. Наче тис на нього важкий тягар. І бабуся дедалі рідше з'являлась до онуки. Бувало кілько діб не було її. А як поверталась, здебільшого відмовчувалась та про щось шепотілась з Іваном.
В такі хвилини дівчинка бачила, як навкруги їхніх сутінкових постатей починали клубочитись вихори занепокоєння та страху.
Щось було не так. Щось відбувалось.
І ось одного похмурого дня батько покликав доньку до хати та схвильовано розпочав не зовсім зрозумілу розмову:
Послухай но, дитинко. Є до тебе дуже важлива справа.
Будь ласка вислухай уважно, запам'ятай та виконуй все, що накажу.
Дівчинка присіла поруч, вкотре жалкуючи, що не в змозі обійняти, притулитись до рідної душі, та зосередилась на розмові.
В хаті на лавці сиділи маленька перелякана від тривожних передчуттів дитина та невиразна, напівпрозора чоловіча постать. Їхня розмова відбувалась на якомусь рівні між звичним гоміном співрозмовників та легким шурхітом старого папіру, ледь чутним тримтінням надтонкого шовку. На рівні образів, відчуттів, сновидінь.
В Некремінному з’явився мрець. І це дуже і дуже погано, почав Іван.
Та ви з бабусею наче теж не дуже живі, відповіла дівчинка та почервоніла збагнувши, що не навмисне могла образити тата.
Я маю на увазі, що ви та інші з цвинтаря також померлі, але скільки вже спілкуємось, досить жодної шкоди ані мені ані односельцям не завдали, уточнила вона.
Так, дитинко, але ми інші, не такі як цей прийдешній покійник. Жоден з нас, не вважаючи, яка смерть йому дісталась не йшли проти Бога, проти людяності. Не зважаючи на якому цвинтарі поховані, на освяченій землі, або на Закладній.
Жоден з нас не перетинав межу світів аби дошкуляти живим, аби живитись людськими низинними почуттям. Страхом, відчаєм, зрадою.
А той мрець, гадаю ще при житті скоїв чимало гріхів. Бо навіть самі старі покійники з Некремінського цвинтаря не пам’ятають, щоб в наших краях зустрічались закладні покійники. Щоб після смерті людину кинули у яру на перехресті доріг закиданого гіллям. Це що ж треба було накоїти, щоб заслужити таке.
І найжахливіше те, що цей мрець продав чорну душу нечистій силі.
Не тримає його земля, відторгає із себе. Оселився він проміж світами, ані до мертвих, ані до живих не приб’ється. І мучить його спрага страшна, бо душа в пеклі горить, і служить він темряві і живиться людськими жахами нічними.
Так, я вже чула про того мерця, на диво спокійно відповіла Катруся, тітко Надія та дядько Петро дуже того страхіття бояться. Але воно ані на наш двір, ані до батьків названих не навідувалось. То може якось минеться?
Я цього усією душею бажаю, сумно промовив Іван, але не минеться. Саме ти його кінцева мета, саме до тебе він підбирається. Бо ти людина не звичайна. Ти є посередник, провідник між світами. Між світом живих та померлих. Так вже воно сталось.
А якщо нажене та потвора жаху нічного на тебе, якщо бодай на мить дотягнеться до душі твоїй чистій, то вже назавжди відкриється для нього хвіртка проміж світів. І потечуть сутінки в сонячний світ. І чим воно все скінчиться ніхто не відає.
Промовив таке Іван Ковтун і сам злякався, усвідомивши всю вагу тягаря, що звалився на тендітні плечі його маленької доньки.
Замовк. Замислився, навіть став майже зовсім прозорим у прохолодних сутінках рідної хати.
Ти ось що, дитинко. Завтра неділя. Піди до церкви на вранішню та візьми із собою добрий шмат крейди. Як диякон піде по колу та водою свяченою громаду окропляти почне, ти крейду діставай і потурбуйся, щоб тая вода на неї добре потрапила. Потім поклади крейду за ікону Божої матері, нехай тамечко до вечора полежить. А ввечері замерехти, як слід, щоб жоден тебе не побачив, забирай свячену крейду і поспіхом до хати, доки сонце не сіло.
Як засутеніє, обійди з крейдою усю хату. Прокресли нею над дверима, по під кожним вікном, у кожному кутку. На пічці кожен отвір окресли, по димарю помалюй. І на останок – головне.
Перед тим, як спати лягатимеш, навкруги ліжка намалюй свяченою крейдою коло. Та слідкуй, щоб суцільне те коло було, жодної шпаринки не залишилось. Лягай спати. І щоб не трапилось вночі, хто б тебе не кликав, чим би не спокушав, з ліжка не підіймайся та за коло не виходь ні в якому разі. Мрець тієї перешкоди не здолає.
По хаті крейдою раз пройдешся і того досить. А ліжко обводь кожного вечора! І боронь тебе Боже хоч раз забути!
Закінчив Іван ту промову і настала в хаті тиша. Чутно тільки, як вітер за вікном гілками на деревах грається. Дорослий та дитина, мешканці двох світів, живих та мертвих замислились кожен про своє.
Першою тишу порушила Катруся:
Тату. А ти мені кожного дня нагадуй про коло захисне. Я і не забуду.
Нажаль, дитинко деякий час ані мене, ані бабусі поруч не буде. Треба нам тим мерцем зайнятись. То ж доки не здолаємо потвору, доки не відправимо у пекло, доведеться тобі самій справлятися.
Та ти в мене дитина розумна та відповідальна. Впораєшся.

Ще довго вони так сиділи. Пройдешнє життя згадували, про майбутнє міркували. Аж доки зорі на небі не засвітились.
Потім непомітною тінню супроводив Іван дитину до Карячкової хати та розчинився в місячному сяйві, наче і не було його.

Наступного дня Катерина старанно виконала все, що батько наказував.
Посвятила крейду, хату розмалювала та на ніч обкреслила колом ліжко. Тітка Надія уважно придивлялась, що вона робить, та жодним чином не заважала. Знала, на що ця дитина здатна, давно знала та до пори помовчувала. Чоловік її, Петро стурбовано подивився на дружину з німим питанням. Та у відповідь зиркнула на нього і впевнено відповіла, як відрізала:
Не чіпай дитину.
Гадаю вона більш за нас знає що робити. Гірше не буде, а Бог дасть то і нам допоможе.
На тому і згодились. Та ще додатково у кожному куті хати молитви прочитали та водою свяченою тричі побризкали. Свічки на ніч не гасили. То ж перші три ночі пройшли спокійно. І по селу люди казали, припинив мрець дошкуляти. Може нарешті заспокоївся та прийняла його матінко земля. Надія потроху зажевріла у селян.

Катрусин батько ті самі три дні не з’являвся. Дівчинка у той час до рідної хати не навідувалась. Моторошно їй було, не спокійно, то ж і не ризикувала. Та і Надія Карячка намагалась її чимось зайняти, наче теж щось відчувала, за двір ані на мить не відпускала.
На четвертий день, надвечір з’явився Іван.
Дівчина саме поралась на дворі, та помітила, що тінь від однієї гілки вишні за двором рухається не як інші. Ще за мить, по під деревом стояла батьківська невиразна постать…
І знову сиділи вони в рідній хаті, знову розмовляли на лише їм чутній та зрозумілій мові.
Звістки були зовсім не втішні.
Тато розповів, як намагались вони з бабусею мерця здолати. Та той виявився набагато сильнішим і досвідченим, ніж вони вважали. І звичайно, морок нічний йому допомагав та підтримував.
Не розрахували вони сил своїх. Затягло бабусю у вир туману потойбічного, який на межі світів з’являється та розчиняє в собі душі, що відважились тую межу перетнути. Іван намагався її врятувати, та де там, сам ледь не згинув, в останню мить видряпався з того виру…
Розповів та замовк. Наче знов переживав те жахіття.
Катерина слухала і відчувала, як зсередини підіймається хвиля гніву. Перед очима стояла бабусина постать, її сонячна посмішка, мудрі лагідні очі.
І та потвора штовхнула рідну душу в темну безодню, у вічне небуття. Хто зна, чи зустрінуться вони коли небуть, чи повертався хто з тієї нескінченності.

Дівчині кортіло кудись бігти, щось робити.
Іван наче побачив її думки, відчув неймовірну силу, яка народжувалась у душі маленької людини. Наче розпалювалось зсередини джерело чистого блакитного полум'я.
Не поспішай, дитинко, не дозволяй почуттям взяти гору над розумом. Бо, силою тебе Боженько не образив, а користуватись тим ще не дуже вмієш. Тож, охолонь. Зачекай трохи, бо не маємо ми більше помилитись. Занадто вже висока ціна тих помилок.
Завтрі, як тільки почне сутиніти, приходь на цвинтарь сільський, там будемо чекати на тебе. Радитись будемо, як того мерця здолати. Бо судячи з усьго, само воно вже не зупиниться.
Нікому нічого не кажи. Замерехти що сили, щоб жодна жива душа тебе не бачила та приходь, нічого та нікого не бійся. На землі освяченій не та в мерця сила, ані нам ані тобі не зашкодить.
Добре, тату, ледь чутно відповіла дівчинка, все зроблю, як ти наказав.
Ну от і добре. Треба нам розходитись, бо сонце вже сіда. Про коло з крейди не забувай і пам'ятай, щоб не коїлось, хтоб тобі не явився, щоб не казав, за коло ані на крок!
На тому і розішлись.
"МРЕЦЬ" Казка 4-та, частина 2-га.



Катруся старанно намалювала коло свяченою крейдою та вляглась у ліжко. Трохи полежала згадуючи розмову з татом, бабусю і не помітно заснула.

Серед ночі прокинулась дівчинка від огидного липкого жаху, який нечутно проліз під теплу ковдру та вкрив тендітне тільце прохолодним зрадницьким потом.
У хаті хтось був. Хтось сторонній, недобрий.
Зібравши всю дитячу мужність, стуливши від неймовірної напруги маленькі кулачки так, що нігті в долоні вп'ялися, Катруся відкрила очі і зустрілась поглядом з породженням найогидніших закутків пекла.
Неподалік від ліжка по підлозі клубочився чорний туман, що був чорнішим за темряву. І посеред того туману здіймався мрець...
По хаті розповзався важкий сморід відкритої домовини. Повітря дзвеніло крижаним холодом, утворюючи хмаринки пари від прискореного дихання Катрусі та застиглої від переляку сім'ї Карячок.
Не відриваючи порожніх очей від дівчинки потвора простягла до неї зкорчені в суглобах кінцівки та потроху почала наближатись до ліжка, наче пливла в клубах туману.
При цьому мрець огидно причмокував ротом, та цикав кріз шпарини між залишків гнилих зубів.
Дитина заклякла від жаху, не в змозі поворухнутись та відчуваючи, як підіймається в гору волосся на голові.
Нічне страхіття прискорюючись наближалось.
Та раптом, з усього розгону наштовхнулось на невидиму стіну утворену колом з крейди. Вліпилось так, що аж гикнуло від несподіванки. Відступило на крок, схиливши потворну голову на бік, уважно роздивилось окреслене коло та дико зареготавши розчинилось в повітрі.
Усі заклякли, бо відчували - це ще не кінець.
Панувала абсолютна тиша. Дихання позначалось морозною парою. Посеред хати вовтузився туман.
І ось з туману почала виростати невиразна жіноча постать. Вона то набувала знайомі з дитинства риси, то починала тремтіти і розповзатись у щось не зрозуміле.
Катерина не наважувалась повірити в те що бачила, не наважувалась впізнати рідні риси, які погано збереглися в дитячій пам’яті. І тільки коли привид заговорив, дівчинка зойкнула впізнавши забутий мамин голос.
• Дитинко моя рідненька, як же я за тобою скучила, скільки ж я тебе не бачила.
Постать Катрусиної матері здригнулась та наче спробувала вийти з чорного туману. Але той не відпускав, липкими пасмами оповивши її.
Тоді привид нахилився вперед простягнувши до дитини прозорі руки;
• Іди до мене, моя донечко люба, дозволь обійняти тебе, дозволь відчути твоє тепло, твоє тіло... підійди.
Катерина вже ні про що не пам’ятала. Наче зачарована почала підійматись з ліжка, не відриваючи очей від мами. Стала на долівку однією ногою, другою. Ступила крок майже на межі захисного кола…
І тієї самої миті застиглу тишу розірвав збентежений крик Надії Карячки:
• Стій дитинко! Ані руш!
• Це не твоя мати! Тільки оболонка ззовні на неї схожа, а всередині то потвора потойбічна! Не піддавайся на чари! Мрець тебе морочить!
Дівчинка застигла на місці, раз другий кліпнула очима, струсила головою, наче від страшного сну прокинувшись, миттєво згадала, шо їй батько наказував: «…, хто б тобі не явився, що б не казав, за коло ані на крок!» і в єдину мить знову опинилась на ліжку в межах захисного кола. Та ще й ковдрою накрилась, наче та була здатна захистити від мороку нічного.
• Ти не моя мамо! Забирайся геть у пекло, звідки прийшло!

Привид завив від розпачу та звірячої люті. Кинув страшний погляд на Надію, яка зблідла, наче простирадло та почав розпадатись на огидні шматки схожі на сірий кисіль чи то холодець.
Ті згустки падали на долівку з мерзотним чмоканням та звиваючись наче гусінь заповзали в туман розчиняючись в ньому.
Через мить все скінчилось. Туман клубочився. В хаті було шолодно та смерділо хто зна чим.

І знову з туману ставала постать.
Цього разу посеред хати коливався в повітрі Катрусін батько. Люто зиркав на дівчину палаючими очима та скреготав зубами:
• Що ж ти дитино наробила!
Глухим, наче з льоху голосом заговорив до доньки.
• Чи ти рідну матір не впізнала!
• Як насмілилась прогнати, відштовхнути її!
• Ну то покарання ти заслуговуєш за невдячність свою жорстоку!
• Негайно йди до мене! Краще сама йди, не змушуй мене підходити, бо гірше буде!
Та перелякана, але не втративша розуму дівчинка вже збагнула що й до чого.
• Боже, дай мені сил витримати, не піддатись чарам темним, збережи, борони, ледь чутно шепотіла вона.
А в голос вигукнула, звертаючись до привида:
• Ти не тато мій! Я не боюся тебе!
• Іди геть, доки я сама не розлютилась!
• Згинь потворо!
Якась мить і привид непомітно знов перетворився на мерця.
Розвернувся до закляклих від того, що відбувалось Карячок та випростав в їх бік руки з тонкими закрученими наче кігті хижого птаха пальцями.
Надія та Петро зойкнули як від несподіваного різкого болю та зігнулись навпіл.
А мрець робив руками рухи, мов глину місив. М'яв щось не видиме, дряпав повітря гострими пазурами, наче щось розривав та знову м'яв, дряпав...
Бідолашні господарі хати корчилися від болю, стогнали, падали на підлогу і в наступну мить злітали майже до стелі, знову падали. На їх оголених руках та обличчах з'являлись криваві подряпини, мов скажена тварина розривала тіла гострими як лезо пазурами.
Все це супроводжувалось жалібним стогіном Петра та болючим криком Надії Карячок.
На очах дитини дорослі втрачали останні сили. Все тихішими були стогіни, все млявішими рухи.

І Катерина розлютилась.
Розлютилась, немов матір, що стала на захист своєї дитини, як вовчиця загнана в лігво та захищаюча своїх цуценят.
Дівчинка стояла на ліжку зціпивши руки. Очі палали золотим сліпучим полум'ям а навкруги неї розгоралось блакитне до болю яскраве світло.
І де далі теє світло яскравішало та набирало неймовірної сили.
• Залиш моїх батьків у спокої!
Повільно, не голосно промовила Катерина. Але слова її набули такої шаленої сили, що мрець аж похитнувся, а в хаті повилітало скло з вікон дрібними друзками.

Потвора невпевнено озирнулась на дитину і спробувала позадкувати. Та туман не відпускав. Наче добра смола впевнено тримав привида у своєму клубочинні.
А дівчина тим часом випростала руки вперед і в них з'явилась вогняна куля, наче блакитне сонце пламеніло в дитячих долонях.
Куля оберталась набираючи швидкість, прискорюючись кожної миті і від неї в хаті ставало дедалі спекотніше, але блакитне полум'я не шкодило дитині.
А ось мрецю в очевидь було непереливки.
Його порожні очі наповнювались панічним жахом. Постать починала тремтіти та наче танути від тієї спеки.
Він зробив відчайдушну спробу дістатись до Катерини. Нахилився в її бік, затремтів від натуги... та залишився в межах зрадницького туману.
Тим часом вогняна куля набрала сили. Від її шаленого обертання та яскравості паморочилось в голові.
І дівчина не стала більше чекати. Вперлась розлюченим поглядом в потвору, здійняла руки над головою і з усих своїх сил жбурнула палаюче сонце в свого ворога...
В хаті наче щось вибухнуло. Наче весь простір заповнився болючим яскравим світлом та нестерпної сили гуркітом. Таке враження, що одночасно в одному місці зібрались грім та блискавки з усього всесвіту. На якусь нескінчену мить час та простір припинили своє існування. Залишились тільки болюче світло та звук...
Потім всесвітом опанували темрява і дзвінка тиша.


Катерина прийшла до тями від крижаної води, якою Надія Карячка дбайливо вмивала дитяче личко.
Наче пружина скочила на ноги та здивовано закліпала очима оглядаючи розорену хату.
А в хаті і справді все було шкереберть.
Розкидані потрощені меблі. Крізь повибиті шибки зазирали вранішні сонячні промені та вітерець перебирав роздерте ошміття якогось ганчірря. На долівці та стіні, протилежній від Катрусиного ліжка маслянисто чорніли незрозумілі плями, наче хто рідкою смолою набризкав.
Дівчина згадала останні події і її дрібно заколотило...
• Вже все, все, дитинко, пошепки промовила Надія турботливо пригортаючи Катрусю до себе, все минулось, нема більше того жаху, ти перемогла, знищила тую мерзоту потойбічну.
• Все, заспокойся, моя люба, вже все позаду.
Маленька дівчинка, зігріта відвертою теплотою та любов'ю названої матері, припинила тремтіти і розчинилась в її щирих обіймах затишного спокою.
По блідим дитячим щокам заджурчали прозорі, наче вранішня роса сльози.
• Поплач, моя люба, поплач, воно полегшає, примовляла, пестила Надія названу доньку, щирі сльози все змиють, всі негаразди, всі жахи з ними в землу вологу зійдуть...
Довгенько вони так простояли, міцно обійнявшись та гублячи на підлогу солоні сльози.
Потім Катерина відсторонилась від постарілої за ніч на кілька років жінки, пильно подивилаь їй в очі своїми не по дитячи мудрими очима та якось буденно промовила:
• На жаль, не все ще скінчилось.
• Ще доведеться з тим мерцем поборсатись.
• Та то вже моя справа. Ви, Мамо, прибирайте в хаті, і не турбуйтесь, потвора сюди вже не поткнеться.
• І нікому про те, що тут сталося ані пари з вуст, щоб жодна жива душа ні про що не здогадалась. Що було, те загуло...
• За мене не турбуйтесь. Повернусь за добу.
• А як не повернусь, мене не шукайте, помоліться, поставте свічку та забудьте, як і не було.
• На цьму все.
Промовила так, повернулась і пішла з хати не озираючись.
Вийшла на двір та наче розтанула в повітрі. Тільки вітер по траві прошелестів, де вона мить тому йшла...

Сутеніло.
Перший за кілько останніх місяців сонячний день зевершувався тихо і спокійно. На Глухівці хата Карячок виблискувала новим склом у вікнах та десь всередині її гупав молоток по цвяхах і господиня бігала з цеберками за водою, щось відмиваючи та відчищаючи.
Селяни порались на своїх подвір'ях та городинах.
Наче все було спокійно. Але, в прозорому повітрі застигла якась напруга. Кожен мешканець Некремінного відчував не зрозуміле занепокоєння, якусь надприродну, первісну тугу.
Селяни по черзі зупинялись, завмирали на мить, розгинали натружені спини, стурбовано озирались навкруги.
Та зовні ніякого приводу не було. А що коїлось у кожного всередині - то були його особисті справи і зовнішнього світу не торкались. То ж спини знову згинались та продовжувалась не легка селянська праця...

На сільському цвинтарі теж наче ніщо не порушувало вічний спокій його мешканців. Але, пильне око помітило б не природній рух тіней в хащах бузини та біля могилиних хрестів. І тіней тих було забагато, зайвих як зазвичай тіней.

То воно так насправді і було.
Найстаріший мешканець Некремінного впізнав би тут багатьох, кого проводжав в останню путь, з ким свого часу розлучався назавжди.
Та повсталі з домовин привиди мала змогу бачити тільки маленька дівчинка із надзвичайними здібностями та сумними дорослими очима. Яка старанно мерехтіла роблячись теж не видимою.
Мабуть вперше за часи існування навколишнього світу разом зібрались померлі мешканці землі освяченої та землі "закладної", що ховала в своїх хащах не примітні могильні пагорби "не чистих" покійників.
Зібрались усі примари, яким дівчина свого часу допомагала, прохання яких виконувала. Хвилювались збентежені останніми подіями. Та нажаль всі вони були безпорадні перед силою та люттю мерця.

Сонечко вже сідало за обрій і часу залишалось зовсім обмаль.
Попереду виступила постать старої жінки, яка до того не примітно коливалась осторонь інших.
• Хто це, пошепки спитала Катруся у тата, що був поруч.
• Здається відьма сільська. Мені в дитинстві за неї ще прабабця моя розповідала. Казали люди найсильніша відьма була. Багато чого наробила свого часу, помирала довго та болісно. Звичайно і поховали її за цвинтарем, на землі "закладній"...
Наступної миті Іван замовк зустрівшись очима з важким пронизливим поглядом старої відьми.
• Ти, хлопче поменьш теревень зайве, пролунав її крижаний голос, багато чого люди базікають, та не все воно так є.
• Та то таке, мені байдуже до того.
• Ви всі мабуть не зовсім розумієте, з ким та чим довелось нам зіштовхнутись.
• Багато чого я бачила на цьому і на тому світі. Але те, що ця потвора виробляє та ще може наробити, навіть для моєї загубленої душі занадто.
• Та знаю я, як з бідою цією впоратись, як мерця того остаточно здолати.
• То ж слухайте уважно і робіть, як накажу. Бо жодної помилки не можна нам зробити. Тільки одна спроба в нас є і спаплюжити її не можна. Другої не буде.
• А там, воно може і мені кілька гріхів пробачиться, та душі легше буде.

Майже до самої темряви навчала вона що і як треба робити. Кілько разів повторювала, доки не впевнилась, що кожен запам'ятав досконало. Весь цей час ніхто не насмілився ані слова промовити. Уважно слухали та запам'ятовували.
Наприкінці промовила:
• Усі сили нам в допомогу.
• То ж почали.
Замовкла і розчинилась в густих як сметана сутінках.

Дівчині було лячно. Дуже лячно.
Так, вона розуміла, що десь поруч на землі освяченій знаходився її батько та інші мешканці сільського цвинтаря.
Зовсім поруч, за кущами причаївся привид давно померлої сільської відьми.
Та всерівно на неї накочувались липкі обійми першородного жаху. Руки холонули. Тіло мов ціпеніло. Вона ледь утримувала жагуче бажання бігти як найдалі від того страхіття...
Катерина трималась. Трималась з усих своїх дитячих сил.
Коли очікування ставало зовсім нестерпним з пам'яті спливав образ бабусі, названих батьків, безжально пошматованих потворою, залякані односельці...
І тоді, глибоко, в потаємних кутках чистої душі починала підійматись лють. Але, дівчина стримувала руйнівну силу до необхідної слушної миті.

Здається, почалось.
Десь на протилежному краю цвинтаря здійнявся якийсь рух та ледь чутний гомін. Щось наближалось.
Стара відьма прошепотіла кілько слів не зрозумілою старовинною мовою і Катерина відчула, як під ногами почала ледь помітно тримтіти, здригатись земля. Наче в глибині прокинулась і завовтузилась невідома сила.
Дівчина знаходилась в самому віддаленому місці "закладної" землі. Місці, до якого душі померлих і близько не потикались та обминали десятою дорогою. Тут було єдине найстаріше поховання. Воно просто було. Це завжди відчувалось, хоча зовнішніх ознак не було ніяких. Ані пагорба ані западини. Складалось враження, що ознаки навмисно було знищено, щоб і згадки не залишилось. І поховання те вже було, коли село навіть не планувалось а по безкраїх степах перекочувались могутні хвилі Скіфських кочівників.
Ніхто не знав кого або що приховувала земля. І тільки стара відьма трохи відкрила Катрусі старовинну таємницю:
• Тобі, дитинко доведеться з тим зіткнутись.
• То ж повинна ти бодай трохи розуміти, що воно є.
• Не відаю, як та коли все відбулося, але знаю напевно, замуровано та поховано тут Нелюдь.
• Не питай, що воно таке. Цього навіть я не знаю. Напевне знаю тільки те, що ніколи в житті та після я не маю жодного бажання це впізнати та з тим зустрітись...
• Але, іншого виходу у нас немає.
• Нічого не бійся, я поруч. Та крім мене тебе такі Янголи боронять, що вважаю буде все, як ми спланували.

Звісно, не дуже то дівчину заспокоїло. Та що було робити. Судячи з усього, іншого виходу насправді не було.

Мрець наближався.
Все ближче був рух і вже можна було розібрати, як померлі зойкали і благали створіння не чіпати їх а забрати тільки дитину, яку вони залишили на "закладній" землі.
Та то не було зрадою. То була частина загального плану.

Мрець наближався.
Катерина десь у голові почула стурбований голос відьми:
• Позаду тебе поодинока осика. По під нею лежить мотузка.
• Бери її та мерщій прив'язуй себе до деревини. Міцно прив'язуй.
• Далі твоя справа втриматись на місці. За мотузку тримайся, руками, зубами за стовбур, за землю. Як хоч, а повинна утриматись.
• З мерцем роби що зможеш. Можеш і нічого не робити. Головне - втримайся на місці.
• Інше - моя справа...
Дівчина старанно та швидко оповилась знайденою мотузкою та накріпко прив'язалась до чималого стовбура старої осики.
Її знову колотило. Забагато було невідомого та недомовленого. Залишалось тільки вірити. Вірити батькові, Янголам-охоронцям та навіть старій сільській відьмі давно померлій та залишившій по собі не найкращі спогади...
Але, так воно було. І Катерина вірила.

Мрець вже відчував дівчину.
Відчував її жах перед невідомим, розгубленість, тремтіння. Відчував її неймовірну, ще погано керовану надлюдську силу.
Але цього разу він був готовий. Він був цілком впевнений.
Тому не поспішав.
Минула помилка та необачність більше не повторяться. Ця огидна дитина більш не застигне його зненацька.
Звісно вона мала велику силу. Але не настільки аби здолати його.
То ж примарне породження пекла жадало як найдовше розтягти солодку мить помсти та перемоги.

Як не дивно, але побачивши мерця Катерина повністю заспокоїлась. Від страху не залишилось жодного сліду, настав повний спокій, навіть байдужість. Нарешті все скінчиться. І байдуже як скінчиться. Байдуже, хто з них двох залишиться у цьому світі а хто відправиться в потойбічча назавжди. Значення мало тільки закінчення напруги останніх тижнів, кінець болю, кінець страждань.
Дівчина заплющила очі та мов би попливла у даличінь на лагідних хвилях неспішної річки...
З мороку її висмикнув гучний голос відьми, який потужно лунав в голові та був чутний тільки їй:
• Схаменись, дитинко!
• Мрець тебе морочить!
• Не піддавайся ворожбі! Згадай бабусю! Згадай Карячок пошматованих! Згадай, як привидом матусі рідної потвора тебе морочила...
І вона згадала. Згадала все.

Наступної миті вже оберталась, як скажена в її долонях сліпуча куля блакитного полум'я.
Цього разу Катерина не зволікала. Примружила розлючені очі і з силою жбурнула вогняну зірку в ненависне страховисько...
Мрець чекав цього.
Миттєвим виваженим рухом ухилився в протилежний бік від шалено розкрученого полум'я та приготувався для останнього вбивчого стрибка...
Але, цього чекав не тільки він.
Стара відьма досконало передбачила кожен крок, кожну мить останньго протистояння. Все врахувала.
І не помилилась.
Мрець опинився саме там де треба було. На місці де не було ані пагорба ані западини. Де з наростаючим нетерпінням прокидалась могутня старовинна сила. На місці, де прокидалась Нелюдь...

У наступну, саму слушну мить відьма голосно промовила кілько слів на якійсь чудернацькій дивній мові.
Катерина напевне знала, що ця мова вже існувала, коли світи ще тільки народжувались, коли ще не існували день та ніч, час та простір. І та мова знов ожила. Знов пролунало таємне закляття. Нелюдь прокинулась...

Мрець закляк на місці, зрозумівши, щось пішло не так, як гадалось. Щось відбувалось. Та було вже запізно.

Зорі зупинились. Час зупинився.

Земля здригнулась. І на місці, де стояв мрець, де не було ані пагорба ані западини відкрилась чорна безодня страшного провалля. І тягло звідти крижаним холодом. І була там цілковита порожнеча та одночасно безліч нелюдських світів. Не було нічого і одночасно було все. І звідти здіймався жах, підіймалась Нелюдь.
Мрець сіпнувся, зробивши відчайдушну спробу утриматись. Та по під ним і поруч вже не було нічого. А навколишній світ починав повільно стікати в ту безодню. Саме стікати, наче добре розігріта рідка смола.
Стікала земля, стікала трава, кущі. Стікало повітря, хмари, стікало само небо. Стікав мрець.
Наче густий чорно-сірий дим у відкриті двері розчинявся він в небутті. Потворне обличчя сповнилось жахом, відчаєм, нескінченою тугою. Смердючий рот відкрився в останньому крику, та він не пролунав, також стік в безодню.

Катерина відчувала, як її потроху починає тягти у відкрите казна що. Спливали думки, спливав погляд, спливала душа. Та мотузка поки що тримала тіло, міцно прив'язане до старої осики. Дівчина трималась руками, трималась ногами. І молилась. Відчайдушно молилась.

У ту саму мить, як мрець повністю полинув в темряву, коли навіть спогади про нього стекли та розчинились в страшній безодні, знов пролунал могутній відьомський голос.
Знов, на коротку мить ожила перворідна мова. Мова сатріша та сильніша за все, що колись було.
І все зупинилось. Провалля зачинилось.
Вдоволено гикнула Нелюдь отримавши свою віками очікувану жертву та знов заспокоїлась на століття або тисячоліття. Земля ще кілько разів здригнулась та заспокоїлась, наче і не було нічого.
Залишилось тільки місце на якому не було ані пагорба ані западини. І на ньому та навруги земля стала зовсім гола. Ні травинки, ні кущика. Сіра, немов вигоріла земля.

Як би не прив'язана до стовбура осики мотузка, Катерина напевно впала б. Мотузка утримала її.
До напівсвідомої дівчини неквапливо підпливла стара відьма, доторкнулась до спітнілого лоба, щось прошепотіла, плюнула, дунула та боляче стукнула у маківку.
Дитині полегшало. Навколишній світ знов став реальним, стали відчутні звуки, запахи, кольори. Життя поверталось. Звичне безтурботне життя.
Навколо них потроху збирались приголомшені мешканці сільського цвинтаря. Мешканці землі освяченої та землі "закладної". Щось гомоніли разом. І не було між ними різниці, не було суперечок. Батько стурбовано зазирав у просвітлені донькини очі. Щось казав, відв'язуючи рятівну мотузку.
До Катрусі звернулась відьма і всі миттєво замовкли.
• Ми з тобою, дитинко навряд чи побачимось ще у цьому світі. А може і взагалі вже ні в якому та ніколи.
• Здібності свої надприродні ти втратиш, досить з тебе пригод. Як ніхто інший, на спокій ти заслуговуєш.
• Та на останок прохання до тебе є. Хоча б раз на рік приходь на землю "закладну". Принеси квіточок, посидь, помолись. Бо, бодай і тут люди поховані. Які вже не були грішні, та всі ці душоньки також маються. А так, хоч трохи легше їм буде.
• Батька перепоховайте на землі освяченій. Не місце йому тут. Не такі вже й гріхи в нього великі.
• То ж, бувай. І велике тобі дякую.
• Та за що Ви мені дякуете, здивовано скинула очі дівчина, це я дякувати повинна, бо як би не Ви, хто зна, як воно було.
• Дякую за можливість, яку ти мені надала. Можливість частину гріхів моїх спокутувати. Полегшало душі і то дуже добре є.
• Та досить вже балачок. Прощавайте.
Сказала так і назавжди розчинилась в повітрі стара сільська відьма.
Катерина струсила одежу, ще раз озирнулась на спорожнілу безплідну пляму на "закладній" землі та неспішно пішла в бік Ґлухівки.
Край цвинтаря зупинилась. Озирнулась навкруги та поруч був тільки батько. Інших вона вже не бачила та не чула. Її здібності, як і казала відьма потроху втрачались. Та і батьківа постать дедалі танула, стаючи невиразною, майже зовсім прозорою.
• Все, дитинко. Далі я вже не піду. Тут ми розійдемось.
• Живи гідно. Людей та роботи не цурайся. Батьків названих поважай.
• Сім'єю майбутнею опікуйся, діточок зростай. Та про нас пам'ятай.
• А я завжди буду поруч. Як вітерець нічний. Як спів пташиний. Як шелест дощу по траві.
• Прощавай, рідна моя дитинко...
Промовив так і остаточно розтанув у прозорому вранішньому повітрі. Тільки невиразні спогади залишились.

А над Некремінним, на чистому небосхилі вставало лагідне палке сонечко. Прокидався новий день нового життя.
Від сільського цвинтаря на Ґлухівку йшла самотня дівчина.
Йшла не поспішаючи, занурившись думками в якісь свої потаємні спогади. І чим далі, тим важче було щось згадати. Думки плутались, зв'язок між подіями втрачався.
Коли нарешті Катерина опинилась біля подвірья Карячок в її спогадах залишились тільки уривки якихось далеких не зовсім зрозумілих подій. Та і ті танули на очах, мов туман під сонячними променями.
А на порозі дівчину вже зустрічали Надія та Петро Карячки стурбовано зазираючи у її великі не по дитячі мудрі очі.
• Доброго ранку, мамо, тато, буденно привіталась Катерина.
• Як же ж я за вами скучила...

Життя в Некремінному потроху увійшли в звичну буденну колію. Тут старе швидко забувалось. Люди жили думками та турботами про сучасне і майбутнє.
Івана Ковтуна перепоховали на загальному цвинтарі. Ніхто ні про що не домовлявся. Одного звичайного дня зібрались односельці та зробили те що мали були зробити. Відслужили церковну службу, пообідали, випили по три чарки горілки і розійшлись по хатах.
А кожен наступний рік, у перший понеділок червня на "закладній" землі з'являлись свіжі квіти на могильних пагорбах. Селяни звичайно здогадувались, чиїх то рук справа. Та про те зайвого не базікали.
Мабуть так воно треба було.

***

В хаті у Гавришихи панувала дзвінка тиша.
Навіть мишеня у коморі не наважувалось поворухнутись.
Всі переживали казку.
Та згодом з лігва на печі почувся не впевнений дитячий голосок:
• Баба, а то все, кінець?
• Так, діточки, то вже кінець.
• Хоча... сталося тоді в селі ще одне диво.
• Кожного року, на весні на "закладній" землі почали квітнути дерева, що одвіку тамечки не квітнули. Дикі груші, яблуні, паростки вишні. Плодів не було, а квітнули дуже рясно.
• Ну та то таке. Може і не диво зовсім. Може звичайне природне явище.
• Бабо, а розкажи, що далі з Катериною було.
• Та що було. Вирісла вправна дівчина. Заміж вийшла, діточок народила, зростила. Потім онукам раділа. Ото все, що далі було.
• Бабо, а розкажи...
• Все! Досить! Суворо обірвала онуків Гавришиха, все на сьогодні.
• Злазьте вже та допоможіть бабі по господарству впоратись. Бо, зимовий день короткий, а ще багато чого зробити треба.
Онуки дружньою юрбою посипали з печі та закипіла в старій бабиній хаті робота.

А на дворі зимовий вітер старанно намагався прикрасити свіжим снігом пустельну пляму осторонь сільського цвинтаря, на якій споконвіку ані травинки не зростало. Де не було ані пагорба ані западини...


"ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ"


Казка 5-та, частина перша.

На подвір’ї Гавришихи повно народу.
Дочки, сини з'їхались на вихідні саджати картоплю. Звісно ж привезли бабі онуків.
• Ми, кажуть, працюватимемо, а Ви, мамо за діточками доглядайте.
А баба і не заперечує. Аби мир та лад були.
На дворі гомін, метушня. Хтось картоплю з льоха тягне, хтось лопати та грабарки ладнає. Чоловіки прозоро натякають, що треба дотримати традиції та перед початком роботи по чарці горілки прийняти, бо інакше картопля погана вродить. Жінки не дуже на те заперечують, якщо помірно та під сальце то воно і справді веселіш буде...
Туто ж на дворі накинули на дерев'яний стіл скатертину, нарізали сала, хлібця домашнього, баба молодої цибулі зеленої зірвала, водою колодязною промила, огірків солоненьких дістала, солички, олійки... забулькало з пляшки...
Чоловіки, як коти на весняному сонечку мружаться, хлібцем з салом закусюють, огірками хрумтять. Жінки про своє, жіноче перемовляються. Діточки хлібом змоченим водою та цукром обсипаним ласують, за курми полюють... Добре...
Добре то воно добре, але ж роботу робити треба.
Пішли на город.
Чоловіки з лопатами лунки риють, один за одним кожний свій рядок веде. У себе копає у попереднього засипає вже вкинуту жінками картоплину. Дружньо, весело. Діточки допомагають старанно.
Та онукам воно швидко набридло. Занудьгували діти. Почали дуріти...
Але, в Гавришихи все передбачено. На столі, де дорослі перекусювали вже полумиски з борщем стоять, зелень часнику сіллю присипана та свіжа хлібина нарізана. Сало прибране, бо дітки його не дуже полюбляють. Діти як діти. Розуміння смаку та сакрального значення сала з м'ясною проріззю, м’якенького, запашного, обпаленого соломкою..., приходить тільки з віком та життєвим досвідом, із відчуттям поклику пращурів, із відчуттям зв'язку з матінкою землею... .
А діти, ну, не полюбляють зазвичай діти сало і все тут. Та то таке, то ще прийде час...
Попоїли онуки на свіжому повітрі під лагідним весняним сонечком. Оченятами закліпали. Та баба знає, те не надовго. Не вгомоняться вони самі. Тож треба їх чимось зайняти. Найкраще в селі зайняття - праця. Нудьгу та дурість швидко лікує. У Гавришихи вже пів мішка торішньої кукурудзи приготовано. Треба її полущити.
Доки облаштовувались, розсідались, а старшої онуки вже нема, вже в хаті. Баба тихенько слідом. А дівчинка в кімнаті перед старовинним дзеркалом бавиться. То язика віддзеркаленню своєму показує, то пики страшні корчить, про щось розмовляє, щось розповіда...
• Таню, строго гримнула баба, не треба із дзеркалом шуткувати, не дражни віддзеркалення, не відомо, чим скінчитись те може, боронь Боже, може і поганим.
• Та що поганого може бути від дзеркала, здивовано озвалась дівчина, це ж тільки віддзеркалення.
• У тому то й річ, що може. Ходімо на двір, я вам розповім, що в сиву давнину було.
Вийшли, сіла баба з дітлахами навкруги кукурудзи, цеберку для насіння підставила, і вже через мить задзенькало лущене насіння по залізному дну...
А щоб малеча не нудьгувала, під монотонну працю, найкращий засіб звісно бабина казка. Та така, щоб подих перехоплювало, щоб оченята горіли.
• Отож бо, слухайте діточки, як воно в житті бува. Правда воно чи ні, та так воно було, так старі люди розповідали. А вони не брешуть, хіба трохи прикрашають, загадково посміхнулась Гавришиха…
***
Навесні Некремінне вибухало білою піною квітучої вишні.
У кожному садку, біля кожної оселі, на подвір'ї, за дворами, вздовж шляхів. Все навкруги вкривалось первісною білизною квітучих дерев. Вдень повітря дзвеніло бджолиним гулом а надвечір квітуча вишня старанно ховала серед квітів гомін та сміх сільських хлопців і дівчат. І тільки на ранок, назалицявшись, наслухавшись солов'їв, націлувавшись молодь розходилась по хатах. І дерева залишались на самоті, насолоджуючись своєю красою та забуваючи все, що відбулось під розлогим, білосніжним гіллям.

Забули вони і те, як одного весняного ранку вийшла з попід квітучої вишні Надія Коганівська, дочка сільського старости, увійшла до своєї хати та вже ніколи під ті дерева не поверталась.
Чи то її хто образив, чи щось відбулось. Не пам’ятали дерева. Не довга в них пам’ять.
Увійшла в хату, сіла біля старовинного, в повний зріст дзеркала у важкій дубовій рамі, від дідів-прадідів. Гірко заплакала, роздивилась уважно своє віддзеркалення та розповіла усе життя-буття, наче подрузі найліпшій.
Відтоді дівчина весь вільний час проводила біля того дзеркала.
Уважно вдивлялась в чисте віддзеркалення срібної поверхні, та іноді починала пошепки щось бубоніти, наче з ким розмовляла.
Тільки батьки на поріг, вона відсахнеться та вдає, наче розчісується або прикраси поправляє.
Петро Коганівський не чіпав дитину. Хай собі бавиться, яка з того шкода. І взагалі, дзеркало то відома дівоча забавка.
Але, невдовзі на сполох забила мати Надії, Тетяна. Жіноче серце воно чутливіше за чоловіче.
 Слухай, Петро, а чи не здається тобі, що дочка наша занадто вже до того дзеркала прикипіла, дівчат – хлопців на подругу скляну зміняла?
 Та хіба ж ви, жінки змарнуєте слушної миті зайвого разу у дзеркало зазирнути, посміхнувся у вуса чоловік, на то вона й дівчина у нього дивитись та вродою своєю милуватись.
 Так то воно так, відповіла Тетяна, та щось вона вже занадто уваги йому приділяє, не спокійно мені, біду серце відчуває.
Петро на ті слова старанно приховав посмішку, міцно пригорнув дружину за плечі до себе та лагідно заспокоїв:
 Не перебільшуй, люба моя, то мабуть втомилась ти, хвилюєшся за дочку, бо виросла дитинка, ще трохи і сватів на порозі будемо зустрічати. Нехай, набавиться та якусь іншу забавку собі знайде. Ти звісно поглядай, як що дійсно воно вже надміру щось буде, то я лікаря покличу. Та гадаю все ж таки минеться.
На тому батьки і порішили.
Але, мати кожної слушної миті дочку пильнувала. І на жаль, не помилялась у передчуттях своїх.

Де далі, тим більше дивного і не зрозумілого помічала за донькою. Інколи навіть моторошно від побаченого та почутого їй ставало, холоднечею по спині пробирало.
То проходячи повз Надії боковим зором побачить якийсь рух у дзеркалі, наче щось ховається від погляду людського.
То в тихий шепіт дочки немов вплітається ще чийсь голос, буцім то відповідає їй хтось з того дзеркала.
Струсить Тетяна головою, як страшний сон проганяючи, перехреститься та далі піде по хатніх клопотах. Ну не може того бути, ймовірно мариться їй те все. Мабуть насправді втомилась вона від хвилювань за дочку…
Але і Надія останнім часом дуже змінилась. Занадто вже дратівлива, відлюдкувата стала. Намагається до дзеркала нікого не підпустити. Наче пташка за пташенятами поперед матері кидається, аби ніхто крім неї у глибину посрібленої поверхні не заглянув. Спостерігає, щоб з за спини ніхто не підглянув, що воно у дзеркалі відображається. Подружок, парубків зовсім забула. Ані на гулянки, ані на вечорниці з хати не виходить. Швиденько впорається зі своїми обов’язками по господарству і мерщій до дзеркала. Як би можна було то навіть і не їла б нічого і не спала.

А далі більше.
Одного дня поралась Надія на городі, а мати її в хаті павуків весняних віником по стінах та стелі ганяла, пил ганчіркою з меблів протирала. І раптом відчула спиною чийсь настирливий погляд. Наче крім неї був хтось в кімнаті та уважно до неї роздивлявся.
Тетяна заціпеніла. Розуміла, що бути того не може, а озирнутись не могла себе змусити. Та не дарма вона старости дружина. Мужня, вольова жінка. Чималим зусиллям таки озирнулася… Добре, що позаду було ліжко, бо як стояла так і сіла від несподіванки. І таки було від чого.
Із дзеркала за Тетяною уважно спостерігала вродлива молода дівчина. На неї дивилось віддзеркалення власної доньки.
Коганівська була цілком впевнена, що срібляста поверхня відображала саме Надію. Але одночасно і не її. Риси дівчини весь час непомітно змінювались, пливли наче оплавлений віск на свічці. І чим більш уважно Тетяна намагалась роздивитись обличчя віддзеркалення, тим більше розуміла, що те обличчя не мало зовсім ніяких рис. Боковим зором наче Надія, а придивишся – ніхто та ніщо.
То все довше розповідається, ніж відбувається. Усі ті думки та відчуття промайнули в Тетяниній голові за якусь мізерну мить. А вже наступної миті на очі жінки опустилася імла…
До тями вона прийшла у міцних, ніжних обіймах чоловіка.
Поруч була і донька, стурбовано зазирала в очі та простягала кухоль з прохолодною колодязною водою. Але Тетяна із жахом зрозуміла, що не було в Надіїному погляді хвилювання за матір. Турбувало її тільки питання, що саме встигла вона побачити у дзеркалі. І ще Коганівська прочитала у доньчиних очах цілковите розуміння того, що трапилось.
Неймовірно моторошно стало Тетяні. Не бажала вона вірити своїм відчуттям. Але, так воно було.
Мудра жінка приховала, що насправді відбулось. Розповіла, як прибирала павутиння на стелі та мабуть занадто довго тримала голову до гори, ось і запаморочилось їй. Добре, хоч на ліжко впала, не забилась.

Чоловік повірив. Дочка - ні. Опустила очі долу та каже:
• Ви, тату відведіть маму на двір, на свіже повітря, водою холодною вмийте, хай на призьбі посидить, остаточно прийде до тями. А я закінчу в хаті прибирати та до вас приєднаюсь.
Петро обережно, попід руки вивів дружину геть із хати та залишився поряд, турботливо розмістивши її на свіжому весняному повітрі.
А Надія заходилась по кімнатам доробляти, що мати не встига. Та перед тим довгенько таки просиділа біля дзеркала. Щось розглядала, з кимось стурбовано розмовляла. Іноді ніжно торкаючись пальцями скляної поверхні.
І з глибин задзеркалля їй щось відповідало...

Дівчина стала обережнішою, прихованою.
Старанно робила вигляд, що дзеркало більше не цікавить її, як раніше. А насправді так само проводила біля нього весь час, коли батьків не було вдома.
Батьки і справді все рідше бували на рідному подвір'ї.
Літо у розпалі. Стигла городина, після Трійці розпочався сінокос. У батька ще й суспільні справи. Голови від турбот не підвести.
То весь хатній клопіт доручили Надії. А вона і не сперечалась. Чим більше залишалась на самоті, тим більш уваги приділяла дзеркалу.
Матір більш-менш заспокоїлась щодо пригоди з віддзеркаленням. Де далі зростала в неї впевненість, що все то їй примарилось. Мабуть насправді кров до голови приплинула. Тим більш дочка здається таки набавилась з тим дзеркалом та ледь встигала по господарству поратись.
Так в турботах не помітили, як літо на серпень перевалило.
Клопоту не поменшало. Жнива почались. Городина достигла.
Тетяна за доньку турбується. Не здужає вона сама господарство. А та тільки посміхається:
• Ви, мамо не турбуйтесь, впораюсь, тільки не заважайте, все буде гаразд, ось побачите.
Тут і чоловік свою думку висловлює:
• Нехай займається, як не подужає ми на допомогу прийдемо. Ач, яка дівчина моторна виросла, ще трохи і ми не потрібні станемо, посміхається у вуса.
• Ви, тато не кажіть таке, Надія робить вигляд, що образилась на батька, ви завжди потрібні, і посміхається лагідно, наче сонечко з за хмарки.
Батьки від тих слів тануть, як вершки на сонці. На дочку не натішаться.
А Надії те й потрібно. Чим більше їй довіри, чим більше вона на самоті, тим більше уваги дзеркалу може приділити.

Та серце материнське, воно особливе, завжди нещирість відчує. Підказує воно Тетяні, не все так гаразд, як донька намагається її впевнити. Знову пригода з віддзеркаленням їй спокою не дає.
Вдалась вона до хитрощів.
То на стільці біля дзеркала якусь пір'їнку ледь помітну залишить. По обіді навмисно до дому навідається, ніби у справах, дивиться, чисто на стільці, а пір'їнка поряд на підлозі. Тож бо знову дочка до дзеркала навідувалась.
Домашнім клопотом навмисно почала занадто дитину навантажувати. То доручить хату підбілити, то підлогу глиною підмазати, борщу наварити, огірків насолити, хліба напекти... тут і дорослі вдвох не впораються, а Надія все встигає і жодного разу не пожаліться.
Все більш впевнюється Тетяна, не все воно гаразд. Щось відбувається, якась напруга моторошна зростає.

І таки пролунав перший тривожний дзвіночок.
Якось повертається Тетяна з лану до дому, а біля тину сусідка ошивається, робить вигляд, наче по справах своїх повз проходить. Та Коганівську не обдуриш, бачить вона, що сусідці кортить щось розпитати.
Поздоровкались, та Тетяна і пита, аби часу на умовності не витрачати:
• Кажи, Ганно, що трапилось, бо бачу мене дожидаєшся, то не зволікай, щоб ми зайве не базікали.
• От і добре, розслаблюється сусідка, дійсно спитати хочу, чи то родичка якась до вас приїхала, чи ще хтось, бо раніше не бачила таких, не тутешня вона.
• Та яка родичка, що ти верзеш. Надія сама вдома, по хазяйству порається. Нема більш нікого.
• Як це нема нікого, здивовано кліпа очима Ганна, вдвох вони пораються, я ж своїми очима бачила. Спочатку думала, що Надія, бо вбрання на прийдешній дівчині точнісінько, як дочка твоя вдягається, та фігурою, зростом, зачісками однакові. А як придивилась, наче і обличчям схожі та все ж таки не вона.
Тетяна скам'яніла, пригадавши колись побачене у дзеркалі. Похитнулось, попливло все навкруги. Довелося їй об тин обіпертись, щоб рівновагу не втратити.
• Може хто з наших, сільських дівчат допомагав, з останньою надією спитала сусідку, бо клопотом домашнім дочку завантажили зайве, ось подруга якась і допомогла?
• Та ні, я теж спочатку таку думку мала, розтрощила вщент Ганна останню надію, а як придивилась, ні, не тутешня то дівчина, хіба ж я не впізнала б.
• Ну то пішли в хату та все дізнаємось, миттєво вирішила Тетяна, бо розуміла, що саму її ноги до хати не понесуть, якщо дівчина у нас, познайомимось, а як пішла то в Надії разом і розпитаємо, хто воно був.
• Ну, пішли то й пішли.
Одна за одною попрямували жінки до Коганівської хати.

В хаті Надія дістає з печі казан із свіжозвареним борщем. Все прибрано, чистенько, стеля щойно вибілена білою глиною око тішить. У куті свіжі рушники на іконах випрані, випрасувані.
Одна Надія. Нікого більше ані в хаті, ані на подвір’ї.
• О, в нас гості, щиро посміхнулась дівчина жінкам, то дуже вчасно, сідайте мамо, тітко Ганна, борщу свіженького поїсте.
• То й поїмо, відповіда Ганна і запитливо на Тетяну дивиться.
• Так, донечко, поїмо, напружено відповіда матір, дякуємо тобі. А ти нам доки за гостю і розповіси, за помічницю негадану.
На якусь крихітну мить скам'яніла Надія обличчям. Але, відразу впоралась із собою. Знову заграла привітна посмішка. Непідробне здивування на обличчі відобразилось.
• Та що, Ви мамо кажете таке, яка ще помічниця, одна я однесенька, вже і не пам’ятаю, коли до мене хто з подружок заходив.
У тітки Ганни аж ложка з борщем з рук випала. Рота від здивування відкрила та повітря поспіхом хапає, слова слушні підібрати намагається.
• Як це ніхто не заходив, нарешті впоралась із здивуванням сусідка, та я ж на власні очі бачила, що тобі дівчина якась по господарству допомагала. Я ще розуму не втратила, ще можу розібрати коли одна дівчина, а коли дві.
• То може таки трохи втратили розуму, з янгольським виразом на обличчі спокійно відповіда Надія, чи може на пташок роздивлялись до гори головою, от і запаморочилось у голові та подвоюватись все навкруги почало. От скажіть, скільки нас зараз у хаті, троє чи шестеро?
Від такого нахабства жінки закам’яніли. То одна на одну дивляться розгублено то на дівчину. Це ж треба було таке утнути.
Першою отямилась Ганна:
• То я виходить не сповна розуму, неквапливо, старанно вимовляючи кожне слово промовила сусідка, то я на пташок задивилась, то в мене у макітрі розум потьмянів… ну, Надія, не очікувала я від тебе такого.
• Дякую вам за гостинність, дякую на доброму слові, ноги моєї на вашому подвір’ї більше не буде! Майже прокричала останні слова ображена жінка, скочила з-за столу та мерщій вибігла з хати, витираючи хусткою сльози образи та розпачу.
Коганівські навіть не встигли слова промовити. Сиділи обидві розгублені, заціпенілі.
У вирі думок та емоцій Тетяні не давало спокою якесь дуже важливе спостереження, якась надважлива думка. Та вона поки що загубилась серед хаосу розпачу, образи на доньку, співчуття за сусідку…
Тетяна міцною рукою дала доньці ляпасу по потилиці і вибігла наздоганяти ображену Ганну.
Наздогнала аж за двором, де Ганна нарешті зупинилась та якось нерішуче товклась на одному місці. Майже силоміць повернула сусідку до себе обличчям:
• Вибач, подруго, дурне дівча казна що меле, я їй такого прочухану влаштую, мізки на місце вправлю…
• Та постривай ти, перервала Ганна, щось мені якось ніяково, щось не те відбувається. Ось, розумію що не те, а що саме ніяк не вхоплю…
• І в мене теж саме відчуття…
Не встигла Тетяна закінчити думку, як сусідка знов перервала її гучним вигуком та ляпасом долоні собі по лобу:
• Як я відразу не зрозуміла! Та мабуть дуже воно вже неймовірно, то ж і не зійшлись спочатку кінці з кінцями!
• Та кажи вже, про що ти здогадалась, не тягни душу, вона і так вже за останні місяці пошматована, нетерпляче вигукнула Тетяна.
Сусідка поволі підвела очі, доки на зустрілась з нею поглядом, якусь мить помовчала, наче на щось наважувалась і врешті решт закінчила свою думку:
• То не Надія з нами розмовляла, не вона слова образливі до мене говорила. Дівчина навіть рота не відкрила, доки усе те неподобство в хаті відбувалося. Так, голос наче її, але то не вона …
• Ох, зойкнула Тетяна, схопилась за серце та на тин обіперлась, так воно й є, і я так саме не могла зрозуміти, що воно не так. Ти перша схаменулась від мороку, усе вірно примітила. Не дитина моя з нами розмовляла…
• Боже ж ти мій, Ганна злякано тричі перехрестилась, не могли ж ми в двох, одночасно з глузду з’їхати? А як не могли, і все те є насправді, то хто ж тоді з нами розмовляв?
• Здається я здогадуюсь, хто то був, якимось слабким, безбарвним голосом відповіла Коганівська.
• Ось, що сусідка, ти йди собі до дому. Нікому нічого не кажи, бо люди не повірять та божевільними нас вважатимуть. Далі справа моя та моєї сім’ї. Тобі велике дякую за допомогу, йди, потім буде час розповім усе.
• Йди!
Ганна не змусила себе двічі прохати. Ще раз зазирнула сусідці в очі, зітхнула та дрібним нерішучим кроком пішла на своє подвір’я.
А Тетяна ще деякий час простояла біля тину, десь далеко поринувши в тривожні думки. Потім перехрестилась та впевнено попрямувала до хати на порозі якої виглядала матір розгублена донька.

Проходячи крізь двір Тетяна майже несвідомо підібрала з причіпку молоток залишений вранці чоловіком, здивовано подивилась на нього та жбурнула в хащі бузини за хатою.
Біля спорожнілих дверей ще раз зупинилась, подивилась на яскраве сонечко, що безтурботно сяяло у небесній височі та переступила поріг.

Як тільки матір попрямувала до хати, Надія вже розуміла, що зараз відбудеться. Рішучій погляд дружини сільського старости не залишав ніяких сумнівів у подальших подіях.
Зрозуміла це не тільки Надія.

Дівчину розривало навпіл.
Щирі любов та повага до батьків, закладене з самісінького дитинства шляхетне виховання, чиста дівоча душа зчиняли неймовірний спротив гіпнотичним чарам потойбічної істоти із задзеркалля.
Надію жбурляло з пекучого полум’я непокори в крижані обійми страху та відчаю. Дівчину то колотило дрібним тремтінням то починало вигинати наче в тривалих судомах. На чолі блищали рясні краплі поту, спітніла сорочка прилипла до спини. Однак, де далі, спротив слабішав, потвора перемагала.
Зайшовши в хату, Тетяна зупинилась, чекаючи, доки очі після яскравого сонця звикнуть до сутінок приміщення. Та мабуть, краще б вона цього не бачила.
Дочка корчилася, наче від нестерпного болю, вчепившись побілілими пальцями в бильця ліжка. Навпроти неї, як і раніше на своєму місці стояло старовинне дзеркало. Та на цьому раціональний світ закінчувався…
По скляній поверхні дзеркала розходились хвилі, як від каменя по воді, а із тієї поверхні поступово виповзала у тутешній світ нелюдська істота.
Зовнішніми рисами нагадувала вона дівочу фігуру. І не більше того, тільки нагадувала. Контури були згладжені та наче розмиті.
Чи то шкіра, чи то одежа була ідеально гладка та виблискувала, як розплавлене срібло.
Істота вилізла вже до поясу, схопившись посрібленими кінцівками за міцну дубову раму з обох боків. Було видно, що це коштувало їй чималих зусиль, бо скляна поверхня дзеркала не охоче відпускала своє породження назовні, тягнулась за нею як рідке липке тісто за руками.
Віддзеркалення не відривало погляду від Надії, від свого оригіналу, та весь час щось невиразно бурмотіло. Але відразу переключилася на Тетяну, як тільки та увійшла до хати. Тієї ж миті дівчині полегшало, судоми припинились і вона безсило впала на глиняну підлогу.
А от матері стало непереливки.
Нелюдський погляд віддзеркалення наче проникав у найвіддалені закутки жіночої душі. Наче крижаним протягом торкався тіла зсередини та ззовні. Гіпнотизував, позбавляв волі і розуму. Наказував змиритися з тим, що відбувається, не чинити жодного спротиву, заплющити очі, забитися у якнайдальший закуток і забутися.
Якась частина Тетяни із звірячим задоволенням бажала підкоритися чужій волі. Заплющити очі і втратити свідомість, позбавитись від того жаху. Зберегти залишки здорового глузду.
Але була ще й інша її частина. Частина мужньої, вольової жінки. Материнська частина, яка наче розлючена тварина, не зважаючи на особисту безпеку ставала на захист своєї дитини. І саме ця частина перемагала.
Істота відчувала, що не впорається із жінкою. Бачила, як в її натруджених сильних руках з’явився пічний рогач. Бачила, як вона повільно але невпинно наближається. Відчувала, що жінка випереджає її.
І тоді створіння знову перекинуло погляд на Надію…

Тетяна вже підвела рогач для нищівного удару, удару, який повинен був розтрощити вщент підступне скло. Але останньої миті дзеркало закрила собою дочка.
• Ні, мамо! Краще мене вбийте, а дзеркало не чіпайте!
• Та що ж ти донечко робиш, з останньою надією промовила жінка, відійди, не заважай, я ж тебе та всіх нас рятую.
Але руки вже опустились. Знесилені пальці випустили рогача. Останні сили залишили Коганівську. Все навкруги накрила суцільна темрява.

Спочатку навколишній світ був ніби у густому тумані. Та потроху туман розійшовся, обриси предметів як і раніше стали чіткими. Ось тільки у голові наче кінський табун невпинно кружляв, тупочучи важкими копитами.
Коганівська чималим зусиллям сіла на підлозі та обіперлась спиною об піч, яка дуже вчасно опинилась позаду.
На підлозі біля ліжка хтось завовтузився. Кліпнули перелякані дівочі очі.
• Мамо, що то воно було, слабким, ледь чутним голосом запитала Надія, що воно трапилось? Чи то наснилось, чи то дійсність…
• Воно і мені дуже цікаво, що тут відбулось, на диво спокійно та зважено відповіла Тетяна.
• Та поміркуй, дитинко сама. Як що сон, то з якого переляку ми з тобою розляглись на підлозі, по всій хаті. Та чи бувають одночасно однакові сни у двох різних людей? Дуже сумніваюся.
• Тож, вважаю таки щось було. Та ти й сама подивись…
Тетяна вказала на глиняну підлогу посеред хати.
І було ж на що подивитись…
Як і раніше по під стіною стояло старовинне дзеркало. А від нього до дверей, наче хто розклав по підлозі маленькі люстерка. Від нього, по хаті на вулицю протягнувся дзеркальний ланцюжок людських слідів. І судячи з форми та розміру то були дівочі сліди. Наче якась молодиця мокрими ногами пробіглась. Але то була не вода. Буцім то клаптики холодного місячного сяйва виблискували сріблом на рівній глиняній поверхні.
Надія, як зачарована потягнулась рукою до найближчого сліду. Але матір вчасно зупинила її:
• Не чіпай, хай йому грець. Зараз ще посидимо трохи, остаточно повернемось до тями та щось поміркуємо, що воно з усім цим робити.
Доки жінки повертались у реальність дзеркальні сліди поступово щезли, наче вода випарувалась. Як і не було нічого. Та ж сама хата. Мати з донькою втомившись присіли відпочити прямісінько на підлозі. Чисті випрасувані рушники на іконах хвалились сніговою білизною та старовинне дзеркало звично виблискувало чистотою срібної поверхні.

Петро Коганівський у справах був в Запарамарьєвці аж до післязавтра. Жінкам ніхто не заважав. То ж просиділи вони в розмові, при свічках свячених до самісінького ранку.
Що вони одна одній розповідали, в чому дочка перед матір’ю каялася, до чого на світанку домовились, то нікому вже не відомо.
Та з того дня вони майже не розлучались. Наче подруги найкращі завжди та усюди разом.
Батько додому повернувся, та як мала дитина перемінам радіє. Обійме доньку з дружиною, міцно до себе пригорне та аж мружиться від задоволення, щасливий.
А ось жінки не дуже й то щасливими виглядали. Наче усе в них гаразд. Та якісь вони напружені, весь час чогось чекають. Страх потойбічний в самих куточках очей причаївся. Навіть не страх а жах.