gavrishiha (gavrishiha) wrote,
gavrishiha
gavrishiha

Казки баби Гавришихи (казка друга, частина друга.)



ХРЕСТ
казка друга (частина друга)

Жила в Некременном на Тихощині сім’я Гарбузів.
Було в Катерини Гарбуз троє діточок. Виросли вони,виучились у школі, одружились та роз’їхались, хто куди. Понароджували бабі онуків і стали навідуватись на вихідні та свята.
І ось, якось зібрались усі на «гробки», прийшли на цвинтар предків пом’янути. Як водиться, дорослі за чарочкою з односельцями присіли а онуки по кладовищу солодощі збирають.
Та діти є діти, поніс їх грець в чагарник край цвинтаря. Що їм там уподобалось, дорослим те є не відомо. Але залізли дітлахи в самісінькі хащі, довгенько там порсались та нарешті натрапили на ледь помітний надгробок, порослий бур’янами. Неподалік були залишки березового хреста, на стільки старі, що при першому ж дотику розсипались на порох.
Онуки прибігли до баби Катерини та питаються, шо то за поховання таке старовинне та відлюдкувате. Оченята горять. А якщо там скарб, або зброя козацька, або ще якась дивина чи страшна таємниця.
Та баба відмахнулася:
- Не меліть дурниць, яка там дивина, просто стара могила, менше швендяйте, де не потрібно.
Але, де там. Не встигла баба озирнутись а дітвора вже тягне з чагарника старий обгорілий хрест. Долоні в сажі, обличчя замурзані, але щасливі.
Тут вже Катерина не витримала, та добрих чортів дала онукам. І вздовж і впоперек їх відчехвостила. Та ще й батькам їхнім перепало, що за дітьми не слідкують.
І тут помічає баба, що молодший онук, Миколка, якось дивно поводиться. Присів осторонь навколішки, дивиться у простір відсутнім поглядом та труситься весь.
Підійшла до нього, присіла поряд,пригорнула до себе та по головці гладить. А сама розпитує, що трапилось та може хто скривдив.
Миколка спочатку відмовчувався, а потім заспокоївся та давай бабі розповідати щось дуже дивне.

Почали вони зі старшими братами та сестрами в хованки гратися в чагарнику. Хлопчик добре заховався, заліз хто й зна куди. Ніхто напевне не знайде.
Аж раптом відчуває, що він не один в тих хащах, хтось є поряд. Якось моторошно йому стало. Аж мороз по спині. Таке відчуття, що зараз з кущів протягнеться кістяна рука та схопить гачкуватими пальцями за плече.
Миколка тихенько позадкував і опинився на не великій галявині, посеред якої стирчав ледь примітний пагорб старого надгробка. На цьому місці панувала якась мертва, моторошна тиша. Ані пташка не цвірінькне, ані комаха не загуде. Голоси дорослих тут були ледь чутні, наче з далекого далеку, заглушені ватною ковдрою.
Дитині стало ще страшніше. Десь на підсвідомості починала підійматись хвиля панічного первинного жаху.
Миколка озирнувся, вирішуючи, а чи не жбурнути йому знову в кущі, з яких щойно виліз. Він вагався. А коли знову повернувся обличчям до старої могили, то біля неї стояла якась бабця в дивному одязі, наче з пройдешніх часів.
Обличчя в неї було якесь розпливчате, не виразне та мов би постійно невловимо змінювалось. Може то хлопцю з переляку марилось, а може й насправді таке відбувалось. Ось жіноче обличчя, а вже наступної миті наче кішка крізь нього проступає чи то собако, а ось свиняче рило вимальовується. Жах та й годі. Одне залишалось не змінним на тому обличчі – буцім то відбиток хрестика на лобі чи шрам, чи слід від опіку.
Хлопець міцно замружив очі, щоб не бачити того страхіття, а коли знову відкрив то побачив на галявині звичайнісіньку бабцю, зі звичайним людським лицем. Він старанно потрусив головою, отряхуючи відьомську ману… але, бабця була на місці та більше не змінювалась.
Миколка зробив спробу втекти, але наче задеревенів, закляк на місці. Буцім то в сновидінні не міг поворухнути ані рукою ані ногою. А створіння тим часом почало наближатись. При цьому як в повітрі парила стара над землею, ані травинка не ворухнулась та не зім’ялась.
Наблизилась майже впритул до хлопця. Намагається в оченята зазирнути та протягує йому якогось дерев’яного обгорілого хреста.
А Миколка погляд відводить, внутрішнім чуттям розуміє, що не можна відьмі в очі дивитись, не можна з нею поглядом зустрітися.
І тут він почув тихий жіночій голос, наче легкий вітерець по траві сухій прошелестів, наче десь в голові у дитини слова пролунали:
- Погодься хрест узяти, дозволь віддати його тобі, візьми…
Хлопець пручається мороку, очі не підводить, а сам тихенько так собі шепоче: «Господи Боже, поможи, захисти… Господи Боже, поможи, захисти…».
А примара знай своє:
- Візьми хрест, дай згоду тобі його віддати, не пручайся, погодься…
І тут за спиною, в кущах почувся тріскіт та гомін старших братів і сестер. Шукають діти молодшого братика, гукають:
- Микола, де ти в біса подівся! Відгукнись! Досить вже ховатись, ми більше не граємо!
Хлопець на радощах ледь очі не підвів, на відьму не глянув, та як закричить несамовито:
- Тут я! Рятуйте, рідненькі!
Діти висипали на галявину, наче горох із склянки. Схопили Миколку за плечі, трусять. А він стоїть, не живий не мертвий, ледь з ніг не падає, боїться очі відкрити, та все шепоче: «Господи Боже, поможи, захисти…».
- Та годі вже тобі придурюватись, ми вже не граємо, бо ти нас налякав, майже годину тебе шукаємо.
- Як годину, скинувся хлопчина, я ж тільки но сховався.
Озирнувся навкруги, а відьми вже й слід простив, зникла примара, як і не було її. Тільки хрест спалений неподалік лежить.
Діти не довго думаючи схопили того хреста та до батьків потягли, здобиччю повихвалятися.
- Не чіпайте, у весь голос зарепетував Микола, киньте, не торкайтесь його!
Та де там, шибеники вже тягнули хреста крізь кущі, тільки гілки тріщали.
Малий не довго думаючи, ще раз озирнувся, чи не з'явилась знову відьма та припустив за старшими.

Дуже не сподобалась Катерині вся ця історія. Але виду не подає. Заспокоїла хлопця як могла, на жарт спробувала перевести, мовляв їси ти онучок погано от і паморочиться у тебе в голові. Кажу ж тобі їж, а ти все каверзуєш. Ото ж бо, слухатись бабу треба. А в самій на душі не спокійно, наче кішки скребуть. Чує стара біду – лихо.
Хрест той за жбурнула як най далі в хащі та онуків від себе вже не відпускала, доки до дому не повернулись.

Молодший наче б то забув, що трапилось на цвинтарі, а Катерина строго насторого старшим наказала про хрест не згадувати та Миколку не чіпати.
Залишки дня промайнули миттєво в хазяйських турботах. Стало смеркати, сім’я потроху вечеряти збирається, діти на дворі, коло хати вовтузяться. Наче б то все добре.
Та раптом прибігає до баби Катерини старший онук:
- Там, біля двору якась бабця стоїть, Миколку просить погукати, або дозволу у двір зайти. Не сподобалась вона мені, от я їй нічого не відповів, зразу до Вас побіг.
- От і молодець, хвалить онука Катерина,нікому нічого не кажи, а я зараз розберуся що й до чого.
Витерла руки фартухом та пішла до воріт.
А там нікого. Лише марево якесь в повітрі біля воріт висить, наче в сонячну спеку. Катерина вийшла з двору, озирнулась навкруги. Нікого.
Повернулась назад та наче скам’яніла.
Біля тину, зі сторони вулиці стояв почорнілий обвуглений хрест. Буцім то прислонив хтось та й пішов собі далі. Баба заплющила очі, потрусила головою, перехрестилась, відкрила очі… стоїть, грець би його забрав.
Катерина дещо зналася на звичаях, тому не стала торкатися до хреста голими руками а взяла у дворі добрий шмат сіна, огорнули ним обгорілу деревину та віднесла настирного хреста у рівчак, де селяни скидали всілякий непотріб який згодом спалювали.
Під час цього дійства бабі вважалось, що за нею невідступно слідувало спекотне марево, наче легкий вітерець закручував повітря в маленький вихор. Озирнеться Катерина – нічого, а починає йти і відразу відчуває рух за спиною. Те марево проводжало її назад до самого подвір’я, а потім, розчинилось, наче й не було нічого.
Діти й онуки вже повечеряли, доки Катерина з тією маною поралась. Почали питати, що трапилось, але, баба відмахнулася від них:
- Сусідка в справах приходила, та то мої справи, ви своїми займайтеся.
Старший онук на бабу допитливо дивиться, а запитати не наважується, відчуває, що не на часі це, буде потрібно – все дізнається.

Зранку діти зібрались та роз’їхались, а онуків ще на кілька діб залишили. То й гарно, бабі веселіше,дітям свіже повітря. Але, не спокійно Катерині, чує серце жіноче, що лихо якесь на порозі зупинилось. Ще не увійшло, ще є можливість його відвернути, але що за лихо та як його подолати поки що не зрозуміло.
- Ну то й ладно, сама собі каже Катерина, з Божою поміччю, якось подолаємо.
Сказала і зайнялась господарськими справами.
Але, спочатку зробила ще одну дуже важливу справу. Взяла швацьку голку, дійшла до воріт, щось прошепотіла та встромила ту голку в дерев’яний стовп, на якому хвіртка трималася. Бо то з давнини в такий спосіб від не бажаних гостей подвір’я захищали. Як що прийде людина з поганими намірами або навіть думками, то вже через поріг до двору не переступить.
День та ніч минули спокійно, без пригод. Баба вже почала сподіватись, що минулось, пройшло осторонь. Але, де там…
По обіді набігли хмари, задув прохолодний північний вітер. По ярах та низинах потягло туман і нарешті пішов дрібний та нудний дощ.
Баба з онуками в хаті порсаються, якось воно на двір і собаку не виженеш. А в пічці дрова тріщать, вареною картоплею пахне та розповзається по кімнатах приємне тепло.
Раптом підходить до Катерини старший онучок, обличчя стурбоване, оченята блищать:
- Подивись, каже, у віконце, хто до наших воріт знову завітав…
Дивиться баба – нікого. Підійшла до іншого вікна, ганчіркою скло тернула, хоча воно й так чисте та прозоре. Таки ж нікого. Тоді гукнула старшого:
- Ходімо в комору, цибулі допоможеш насипати, і підморгує йому так, таємниче, але зрозуміло, що не треба зайвого базікання.
Вийшли вони, Катерина й питається, що дитина бачить, хто навідався до Гарбузів?
- Та ти що, хіба не бачила? Ти ж дивилась. Знову та бабця, котра наступного разу приходила. Стоїть під дощем та на хату дивиться, а далі не йде.
- Так в тому то й річ, що не бачу я нікого. Може ти все ж таки помилився, може примарилось щось крізь дощ та туман? З останньою надією запитала стара.
- Ну то ходімо разом та подивимось, кому з нас мариться,образливо відповів хлопець та першим попрямував на двір.
Робити нічого, і баба Катерина слідом почимчикувала. Ще з самого порогу знову подивилась на ворота – нікого. Але онук впевнено крокував в тому напрямку, тож треба було йти слідом. І вже за кілька кроків до виходу з двору вона таки щось побачила…
Біля самої хвіртки, серед дощу почала проявлятися якась людська постать, наче краплі води та легкий туман обтікали не видиму жіночу фігуру. Наче скляне створіння застигло перед подвір’ям і дощові краплі стікали по прозорій поверхні.
Катерині забракло повітря, запаморочилось в голові. Але поряд був онук і вона неймовірним зусиллям опанувала себе. Торкнулась його за руку та ледь чутно скомандувала:
- Стій.
Хлопець не примусив двічі себе прохати та завмер на місці. Так вони й стояли в парі метрів від створіння, яке кожен з них бачив по своєму.
Катерина бачила розпливчатий силует з дощу та туману.
Перед хлопцем стояла старезна, потворна бабця зі шрамом на лобі в вигляді хрестика та в якомусь дивному одязі, наче позиченому здавен.
Примара зробила крок на зустріч господарям один, другий та на наступному наче спіткнулася о невидиму перешкоду. Позадкувала, завмерла на мить та знову спробувала перетнути межу між стовпами огорожі. Але марно, голка діяла. Щоразу потвора наче наштовхувалась на невидиму стіну.
Все це тривало кілько хвилин. Потім стара зрозуміла марність спроб потрапити на подвір’я до Гарбузів. Ще мить постояла пильно вдивляючись в людські обличчя, буцім то намагалась зазирнути у самісіньку душу, і врешті решт почала віддалятися, наче над землею летіла, погрожуючи при цьому вказівним пальцем бабі з онуком.
- Йди до хати, якимось чужим голосом звернулась Катерина до дитини, йди та нікому нічого не кажи. Я зараз теж повернуся. На двір не виходьте!
Хлопець без зайвих запитань блискавкою кинувся до дому. А баба залишилась стояти біля воріт.
Трохи опанувавши себе Катерина вийшла на вулицю дуже сподіваючись, що на сьогодні пригоди закінчились. Але, хрест як і минулого разу стирчав біля паркану.
- Та хай тобі грець!
У відчаї вигукнула вона і голі руць схопилась за обгоріле дерево.
- Гори ж ти в пеклі разом зі своєю господинею!
З цими словами баба з такою силою зажбурнула ту погань в хащі по той бік дороги, що хрест злетів високо в повітря та зник десь далеко в бур’янах.
Катерина вичистила руки об мокру траву, сумлінно обтерла фартухом, тричі перехрестилась та повернулась до дому.
Дітвора дружньо малювала, розклавши на письмовому столі листи паперу та кольорові олівці. Тільки старший відлюдкувато сидів на дивані, чекаючи на її повернення.
Баба заспокійливо кивнула онуку:
- Все гаразд.
Присіла поруч, обійняла за плечі та тихенько продовжила:
- Можеш взяти олівці та намалювати мені кого ти бачив? Ти ж гарно малюєш, дуже тебе прошу, постарайся, це для всіх нас потрібно.
- Добре, на диво спокійно відповів Борис, я постараюся.
Залишок дня та вечір пройшли спокійно.
Онук виконав бабине прохання. Малюнок вийшов дуже добрий, але в той же час моторошний, такий, що викликав мороз по шкірі від погляду створіння, обличчя якого було детально вимальоване.
Ввечері баба довго вдивлялась в картинку при мерехтливому світлі церковної свічки запаленої перед старою іконою. Вдивлялась до різі в очах, до відчуття, що малюнок починає оживати, рухатись… Її не залишала думка, наче вона знає, хто на малюнку, що треба робити аби протидіяти темній силі. Ось-ось мала зрозуміти … Та думки наче огортало густим липким туманом.
Баба не помітила, як задрімала.

Уночі Катерина прокинулась та підскочила, наче божевільна від голосного дитячого лементу. Ще не зовсім відійшовши від сну кинулась до вимикача, запалила світло.
Онуки скупчились на одному ліжку, що було якнайдалі від вікон, притулились один до одного наче маленькі кошенята та повними жаху оченятами вдивлялись в темряву ночі за віконним склом.
Катерина прослідкувала за їхніми поглядами та ледь сама не заголосила як скажена.
З нічного мороку за вікном на неї дивились великі, не людські зелені очі. Складалось враження, що вони просто висять у повітрі не маючи за собою ані голови ані тіла. З тих очей струїлось мертвенне світло, перетворюючись на зеленкуватий туман, що розтікався об віконне скло, не в змозі потрапити далі в кімнату. Цей погляд наче розчиняв в вогких хвилях гіпнотичного дурману, затягував в безодню потойбічності.
Баба схаменулась, провела долонями по обличчю, стираючи маячню, тричі перехрестилась та почала діяти.
По перше, схопила з порожнього ліжка велику ковдру, накинула на діточок укривши їх з головою, наче в печері, додавши беззаперечним тоном:
- Сидіть, не виглядайте та ні в якому разі не дивіться у вікна!
Запалила церковні свічки в кімнаті, де були діти, розставивши їх колом на підлозі навкруги ліжка.
Далі, схопила в руки найбільшого рогача, потримала його якусь мить, щось обмірковуючи:
- Ні, це вже не допоможе, треба іншу зброю залучати.
З цими словами повернула рогач на своє місце біля пічки, взяла в руки старовинну ікону та хустинку зі свяченим маковим насінням, яке зберігала ще з Пасхальних свят. Перехрестилась, відчинила двері і ступила за поріг…

Навпроти вікон в кромішній темряві світились зелені очі, пильно вдивляючись в кімнату. З хати через скло потрапляло на вулицю слабке золотисте світло від палаючих колом свічок, наче утворюючи захисний прошарок між потойбічним та людським світами. Ледь помітна постать привида, наче утворена з легкого зеленкуватого туману коливалась в повітрі намагаючись наблизитись до вікон. Але, кожного разу стикаючись зі світом задкувала шиплячи немов зміїне кодло.
Катерина, не розмірковуючи ані миті, маючи лише бажання захистити онуків та свою оселю, наче бойовий янгол – охоронець накинулась на потвору, виставивши перед собою ікону та голосно, на межі істерики читаючи псалом «Та воскресне Бог»…
Під шаленим напором баби Гарбузихи привид відсахнувся від неї і почав потроху задкувати до місця, де був прохід між парканом та кутом хати. Баба, не на мить не припиняючи читати молитву продовжувала насідати на пекельне створіння раз за разом утворюючи іконою в повітрі невидиме коло.
Зелене жахіття завивало на різні голоси, верещало наче тисяча чортів, шипіло та плювалось в бік розлюченої, несамовитої Катерини. Але, невпинно відступало за огорожу. І коли вже тварюка опинилась за межами подвір’я, баба набрала добру жменю свячених макових зерен та з усієї сили жбурнула в привида і як най далі в хащі бур’яну позаду нього, приговорюючи:
- Тоді на подвір’я зійдеш, як увесь мак збереш та порахуєш!
І зненацька все скінчилось. Настала повна, до дзвону у вухах тиша.
Зеленкувата фігура зависла на одному місці, десь в метрі над землею, коливаючись разом з легким нічним вітерцем, який нечутно тягнув вологою свіжістю з «Каравану». Потім підвела сповнені безоднею страждання очі на Гарбузиху, тяжко зітхнула і розчинилась в повітрі, як і не було нічого.

Наступного дня на небі трохи розвиднилось, дощ скінчився, навіть інколи сонечко проглядало з за спустошених хмар.
Дітвора так і спала всю ніч на одному ліжку під ковдрою, попритулявшись один до одного, наче кошенята в кошику. А баба і не чіпала, розуміла, що треба їм добренько виспатись та при денному світлі і сонячних променях забути про нічне страхіття. Сама ж вона до світанку не зімкнула очей. Увесь залишок ночі молилась перед іконою при запалених свічках.
А як тільки сонце зійшло, Катерина пішла на місце, де вночі билася з привидом і о Боже, так і є… Навпроти проходу між хатою та парканом серед садочку стирчав встромлений у вологу землю обвуглений хрест. Без сумніву це був саме той хрест, який вже кілька разів з’являвся біля двору Гарбузів. Баба вже починала його впізнавати.
Хрест знову залетів в самі хащі поза двором, запущений твердою бабиною рукою.
Катерина повернулась в хату, швидкоруч приготувала нехитрий сніданок для онуків, посиділа біля ліжка, прислухаючись до рівномірного сопіння маленьких шибеників.
Шкода було будити старшого Бориса, але іншого виходу не було. Вона ніжно провела долонею по чорним вихорам на голові дитини і він майже одразу, наче маленький солдатик скочив з ліжка, навіть повністю ще не прокинувшись.
- Ти, дитинко вмийся, поснідай та приглядай за малечею. З двору нікуди не йдіть, а краще посидьте в хаті, доки я повернусь.
Промовила так, перехрестила діточок та пішла на Козачок виконати те, що надумала в процесі нічного чування.

Біля воріт третьої з краю хати на Козачку стояла бабця, пильно вдивляючись в постать старої жінки, що прямувала по дорозі до її подвір’я.
Вона вже знала, хто до неї йде. Але, в обличчя впізнала лише за декілька метрів.
- Здравствуй, Ганна. Звиняй, що турбую, але справа в мене невідкладна, допомога твоя потрібна. На тебе тільки й сподіваюсь.
- Здорова будь, Катерина. З ранку на тебе чекаю, заходь.
Відступила, пропускаючи у двір, та жестом запросила до хати.
- Це ж скільки ми з тобою не бачились, Катерина?
- Та як ти з гусятні пішла, то й не бачились. В одному селі живимо, а не доводилось.
- Ну то нічого, краще було б з іншого приводу, але що маємо, те маємо.
- Так ти знаєш, що мене до тебе привело? На диво спокійно запитала Катерина починаючи потроху звикати до неймовірних рече, які останнім часом траплялись коло її сім’ї.
- Заходь вже, в хаті поговоримо, з ледь помітною посмішкою відповіла Ганна.
Давні подруги спілкувались майже три години.
Впродовж цього часу баба Гарбузиха в найдрібніших подробицях розповідала про потойбічну гостю та спалений хрест, а баба Галушка пригощала її якимось дивним чаєм з травами та ще хтозна з чим.
Чи то від чаю, чи від можливості виговоритися, але Катерині як найдалі, ставало спокійно і затишно в старій глинобитній хаті. Очі злипалися а свідомість потроху пливла до межі між сном та дійсністю…
В реальність її повернула Ганна, боляче стукнувши кісточками пальців по тімені. Баба ойкнула від несподіванки і миттєвого болю. Здивовано озирнулась навкруги та повністю прийшла до тями.
- Ну ти й відьма, обережно пошуткувала Катерина.
- Ти багато не базікай, посміхнулась їй у відповідь Ганна, перетворю на курку, то поквокчеш мені… йди на двір почекай, я зараз дещо зберу та підемо в справі твоїй допомагати.
Доки Катерина чекала подругу на подвір’ї, в її пам’яті чередою промайнули події давно минулих років.
Згадала вона, як Ганна робила все можливе, щоб не повертатись з ферми до дому в темряві.
Згадала страшні події, які відбулись в хаті баби Шепчихи, про що в селі в голос не згадували, але ще залишались свідки тих подій. Від її хати вже й сліда не залишилось, а людська пам’ять зберігала всі подробиці тогодення.
Та й Ганна після пережитого стала іншою. З роботи пішла, зайнялась травами та корінцями різними. Односельців лікувала від хвороб, а найчастіше від душевної хворі. Кому з трав настоянку, а кому слово та пораду добру.
Діточками її Бог обділив, але з чоловіком добре жили у мирі та злагоді, доки не поховала Петра кілько років тому.
Так і жила собі тихо та достойно.
Із спогадів Катерину висмикнув легенький поштовх у спину.
- Досить вже минуле ворушити, ходімо справу робити…
Позаду стояла баба Ганна, тримаючи в руках згорток та металеву косу без кісся.
- Ну то й ходимо, відповіла Катерина.
Подруги безрадісно посміхнулись одна одній та пішли собі в бік Тихощини.

У Гарбузів в хаті порядок. Дітвора наче відчуває всю важливість та серйозність моменту. Сидять наче миші, картинки малюють, книжки читають. Борис на правах старшого поважно погляда на молодших і слідкує за порядком. На двір й носа не кажуть.
Баби розташувались на кухні а онуки підглядають із кімнати з за штори.
Ганна косу залишила в сінях, на кухонному столі розклала принесене знаряддя. Мішечок з травами, церковне кадило, деревне вугілля, шматок свяченої крейди, та таке інше.
Запалила церковну свічку, помолилась і почала поратись.
- З маком ти, Катерина усе вірно зробила, але закрила тільки один прохід у ваше подвір’я. Треба нам спочатку весь двір захистити від сил потойбічних, а потім вже і за сам привид візьмемось. Ідемо, допомагати мені будеш.
Дала подрузі в руки крейду та трави. Сама ж розтопила кадило, поклала на розпечене вугілля якісь трави запашні і пішли вони з хати.
На щастя, сільська вулиця в той день виявилась зовсім порожньою. Чи то зайняті були односельці в невідкладних справах,чи то баба Ганна чогось намудрувала. Але войовничо налаштованим бабцям ніхто не докучав та не спостерігав за ними.
- Слухай уважно і виконуй все, як я тобі кажу. Нам з тобою, Катерина треба тричі подвір’я обійти. Ти йди за моїм слідом, крейдою лінію безперервну веди, інколи травки мені давай в кадило та повторюй слово в слово, що я кажу.
- Зрозуміло, відповідає баба Гарбузиха, ти за мене не переймайся, не підведу.
І пішли баби поратись.
По переду Ганна Галушка виступа. В правій руці косу тримає та гострим кінцем по землі лінію навкруги двору веде, в лівій руці кадило травами заговореними димове коло утворює. Раз за разом повторює:
- Бог у колі, біс поза колом… Бог у колі, біс поза колом…
І так безперервно, тричі навкруги Гарбузового подвір’я.
Слідом Катерина не відстає. Правою рукою крейду свячену міцно тримає та безперервне коло веде. Лівою подрузі траву в кадило докладає по необхідності. І слідом за Ганною бубонить:
- Бог у колі, біс поза колом… Бог у колі, біс поза колом…
Так вони старанно тричі обійшли двір з хатою.
Потім баба Галушка достала з мішечка шматок смоли з якогось дерева, підпалила її, дочекалась доки та смола почала краплями розпеченими капати та накапала смоляні хрестики по кутах хати.
На тому вони й закінчили.
Ганна за збиралась до дому. Категорично відмовилась на умовляння Катерини залишитись пообідати, зібрала усе принесене приладдя та пішла собі, на прощання наказавши:
- Без зайвої необхідності за двір не виходьте, а уночі бажано й з хати не вилазьте. Якщо привид з’явиться, не дивіться на нього, особливо у вічі. Воно вам нічого не зробить, доки за межі кола не вийдете. Три дні та три ночі треба протриматись. На четвертий день я знову появлюся підготовлена для подальших дій. Бережи вас Господь.
Промовила так, перехрестила діточок та пішла.

Три дні не три роки, протримаємось. Так думала баба Катерина.
Село це вам не місто. У дворі завжди повно роботи, робить не переробить. Тож і за двір селяни тижнями бува не виходять. У діточок канікули, їсти є що, і зайнялися Гарбузи господарськими справами.
Катерина, щоб не лякати зайве онуків розповіла, що в неї дуже багато справ, з якими без їхньої допомоги ніяк не впорається.
Закипіла робота у Гарбузів на подвір’ї та в хаті. Хтось курник поправляє, хтось хату та хлів глиною підмазують та крейдою білять. Старші сіно з одного місця на друге перетаскують. Миють, чистять, тягають… усі при ділі.
Три дні пройшли спокійно. Ніхто до двору майже не підходив. Вдень сонечко гріє, пташки цвірінькають. А ось вночі починались дивні та жахливі речі. Три ночі підряд з’являлась біля подвір’я жіноча постать, зіткана з тремтячого зеленкуватого туману. Підходила до кола накресленого старими подругами, зупинялась, як натикалася на невидиму перешкоду. Починала тремтіти та коливатись в повітрі, розтікаючись туманом. І при цьому бормотала, що в хаті чутно було:
- Бодай його побила лиха година! Яка воно собака позачиняла та позамикала? Не найдеш ні дверей ані вікон. Тепер уже мабуть не прийдеться повечеряти.
І так три ночі поспіль.
Катерина на ніч закривала усі вікна та штори. Сідала в кімнаті зі сплячими онуками, запалювала церковні свічки та всю ніч молилася Богу. Вдень по обіді їй вдавалося перепочити зо дві – три години.
Діти з порозумінням ставились до бабиних «дивацтв» та в такі години вели себе тихо, наче ті мишенята.
Зранку біля подвір’я Катерина щоразу знаходила обгорілий хрест та вже звичним рухом запускала його далеко в хащі придорожнього чагарника.

На четвертий день, тільки сонце почало сходити, в двері Гарбузової хати вже стукала баба Ганна.
- Ну, бачу у вас все гаразд. От і молодці, саме важке витримали, не піддалися чарам потойбічним.
- Так, витримали, хай йому трясця, втомлено відповіла Катерина, я навіть вже повністю посивіла. Та, головне діточки цілі й здорові.
- Ну, далі вже моя черга за справу братися, заспокійливо посміхнулась баба Галушка, але, звісно з твоєю допомогою…
Ганна віддала подрузі нести не велику але важку торбу, собі залишила більшу.
- Візьми ще лопату, накажи дітям чекати в хаті та ходімо.
Катерина так і зробила. Наказала онукам з хати ані ногою, доки баби не повернуться. Бориса, як і завжди залишила за старшого. Взяла на одне плече лопату, через друге перекинула торбу та пішли вони на сільський цвинтар. І Катерина вже розуміла до якого саме поховання вони прямують.

Продершись крізь хащі чагарнику подруги опинились біля ледь примітного надгробку на самому краю кладовища.
Постояли трохи біля покинутої могили. Помовчали. Кожна згадала щось своє, з минулих здавен. Потім Ганна тяжко зітхнула:
- Треба справу завершувати. Не марнуємо часу, та мерщій по хатах, бо мені від цього місця моторошно робиться.
- Та і я не дуже вже рада зайву хвилину тут знаходитись. За справу.

Ганна наказала викопати посеред надгробку яму глибиною на півтора штика лопати. Доки Катерина цим займалась, вона достала з торби білий округлий камінь розміром з невеликий кавун, десятки зо два осинових кілків та мішечок з травами. Розклала всі ці приладдя на землі біля могили.
Коли яма була готова, баба Ганна взяла кілки та рівномірно позабивала їх білим каменем по всьому надгробку. Потім поклала камінь в викопану яму, дістала з кишені шматок деревного вугілля, намалювала ним на білій гладкій поверхні три великі хрести та навкруги декілька малих. Поряд з каменем поклала відколотий шматок старого церковного дзвону. При цьому безперервно повторювала:
- Запечатую тебе нечиста сила білим каменем, запечатую хрестом Господнім, запечатую дзвонами церковними, запечатую пісне співами церковними, в ім’я Батька і Сина і святого Духу, амінь…
І так кілько разів поспіль. Катерина старанно повторювала слідом за подругою те заклинання.
Потім старанно засипала землею яму, розрівняла так, що стало не помітно слідів від забитих кілків та закопаного каменю. І зверху все це щедро притрусила сухим листям Розрив-трави тричі прочитавши:
- Розриваємо з тобою привид усі твої ланцюги, усі зв’язки. Спалюємо всі твої прихильності, всі твої забаганки. Та, з любов’ю і радістю в серці благословляємо і відпускаємо тебе привид. На віки віків. Амінь!
Після цих слів задув легкий вітерець на кладовищі, зашелестів гілками чагарнику. Але за хвилину все затихло і бабам наче хто вату з вух повитягав. Стало чутно пташине цвірінькання, стрекотіння коників, гавкіт собак…
І на останнє повкопували вони навкруги могильного пагорба коріння Чорнобильнику або полиню:
- Рости травичка виростай, ані зсередини ані ззовні переступити через тебе не давай…
Потім тричі перехрестились, тричі прочитали Отче наш, повернулись та пішли собі геть із цвинтаря.
По дорозі Катерина все намагалась розпитати подругу:
- Я вже відчуваю і розумію, що все минулось. Але, розкрий хоч трохи, що воно таке було?
Ганна була не надто балакуча. Та дещо таки розповіла:
- Що воно до вас приходило ти подруга і сама вже зрозуміла. А почалось все з того, що диякон наш наперекір звичаям хрест на похованні встановив. Не сумісна відьма з хрестом, якщо відійшла вона без каяття. Треба було відразу робити те, на що ми з тобою тільки зараз спромоглись. Але, хто ж його тоді знав що та й як. Ось і маємо те, що маємо.
- А чого ж воно тоді хрест спалений за собою тягало та залишало щоразу все ближче та ближче до нас?
Після короткого роздуму знову запитала Катерина.
- Хрест їй як заноза в сраці весь цей час був. От і намагалась вона від нього позбавитись та одночасно орієнтир собі залишала, бо душа її чорна жила одним днем, але з хрестом пов’язана була невідривно, от і йшла наступного разу до того місця де залишала його.
- Може треба з тим хрестом щось зробити? Спалити чи закопати чи ще щось? З тривогою запитала баба Гарбузиха.
- Та не потрібен він вже нікому. Розірвався зв’язок його з потворою. Відтепер це не більш, як обгоріла деревина. Нехай собі згниє потроху в бур’яні.
- Ну ось і все, баби зупинились біля подвір’я Гарбузів. Іди онуками займайся, та й я собі пішла до дому. І не дякуй мені ні за що, це моя недороблена справа була. Так воно вже склалося.
- Все, бувай подруго.
Промовила так Ганна та пішла собі неспішно далі. А Катерина ще довго дивилась їй у слід, доки та не зникла з очей. Потім перехрестилась і пішла в хату, де онуки вже стомилися від очікування.

Минув тиждень. Дітвора вже чекала батьків, щоб їхати до дому. Баба Катерина починала сумувати в очікуванні самотніх, одноманітних днів. Аж тут прибігає до неї молодшенький онучок Миколка:
- Бабо, там тебе якась стара жінка біля воріт гукає…
Катерина ледь не зімліла. Невже не допомогла Ганна, невже знов починається. Опанувала себе та пішла до гості.
Але, страхи її виявились марними. Біля подвір’я стояла сусідка з Підварку баба Оксана Піддубна.
- Доброго дня, Катерина, звиняй, що турбую, знаю той рік цибуля в тебе гарна вродила. Чи не продаси мені склянку чорнушки, дуже вдячна тобі буду. Бо моя цибуля щось погано родити стала, треба оновлювати насіння.
- Звісно поділюся, заходь у двір, зараз відсиплю.
Не стільки там тієї чорнушки насипати, скільки можливість останні новини сільські почути. Хто одружився, хто посварився, хто теличку продав а хто купив. Слово за слова та майже годину старі подруги потеревенили.
- Щось зовсім я забалакалась, бігти вже треба, схаменулась баба Оксана.
Та вже біля самих воріт знову зупинилась:
- А ти чула, що у Склярових дитина зникла, хлопець, Андрій. Пішов він до Гусаровки, та через Некременський ліс пішов. Кажуть три дні його не було. На четвертий повернувся чудний якийсь. Волосся на голові відросло, наче не три дні, а три місяці десь пиряв. Мовчить, ні з ким не балакає, тільки постійно охає: «Ох-ох-ох», та з хати ані ногою на двір. В Гусаровці у родичів розпитались, кажуть не з’являвся він там. Диво та й годі.
Катерина насторожилася з тієї розповіді, похмурніла та сивою головою покачала:
- Невже нова напасть на село наше. Невже чаклун Ох в лісі нашому оселився. Погано те є, дуже погано.
- Та Господь з тобою, який такий чаклун. Схаменись подруго, голова вже біла як сніг, а ти ще в чаклунство віриш. Ти ще у відьом вірити почни. Тю на тебе…
- Щасливий, хто не вірить та не стикається… то годі вже, іди собі, Оксано. Чоловікові вітання моє передавай, а мені онучків ще збирати та гостей зустрічати. Бувай!
Оксано знизала плечима, пішла не озираючись. А Катерина ще деякий час постояла біля двору про щось розмірковуючи, потім перехрестилась тричі та повернулась до хати у справах поратись.

Скінчила Гавришиха розповідь, замовкла, у спогади свої поринула. А дітки мовчать, бояться бабу потривожити. Оченята хіба що не світяться. І цікаво їм дуже, і одночасно втомилися вже. Але розуміють, ще одна казка намічається…
- Ну все, мої любі. Сподіваюсь дурницями всілякими більше не будете молодших лякати. Повертайтесь до стіни, заплющуйте очі і спіть.
- Бабусю, а розкажи про чарівника Ох казку.
- Та чи ви подуріли, котра вже година. Вам другі сни бачити час. Іншого разу розповім. А зараз оченята заплющуйте і спати! Не гнівайте бабу!
Через кілько хвилин дітки вже рівномірно сопіли носиками. А Гавришиха ще довго сиділа коло них прислухаючись до гомону дорослих, та десь далеко мандруючи в своїх думках. Може казку нову згадувала, а може придумувала. Хто зна. Те все наступного разу з’ясовано буде.

А зараз закривайте оченята, та спіть собі.
На добраніч.
Subscribe

  • ЗОРЯНИК

    Казка перша другої збірки. Частина друга: Діди помовчали, порадились, посперечались та нарешті дійшли висновку, як їм попервах діяти. А далі…

  • ЗОРЯНИК

    Казка перша другої збірки. Частина перша: ЗО́РЯНИК Зорі — це душі людські, скільки зірок в небі, стільки людей живе на землі, як падає…

  • "МРЕЦЬ", казка четверта, частина друга.

    "МРЕЦЬ" Казка 4-та, частина 2-га. Катруся старанно намалювала коло свяченою крейдою та вляглась у ліжко. Трохи полежала згадуючи розмову з…

  • Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments