gavrishiha (gavrishiha) wrote,
gavrishiha
gavrishiha

"Чаклун ОХ" казка 3, частина 2. "Казки баби Гаришихи"



"Чаклун ОХ" казка 3, частина 2.


Одного спекотного літа почали мешканці Некремінного помічати незвичайні речі, що час від часу траплялись в Некремінському лісі.
То блукають люди там, де начебто кожне дерево знайоме, та сто разів ходили. А кружляють на одному місці, немов нечиста морочить.
То іде собі чоловіче крізь ліс і раптом марення якесь починається. Півень кукурікне і ніби за кущами завовтузиться, навіть пір'я кольорове побачиться. А дійде до кущів – нічого.
То, наче риба в річці плесне, але ж і близько річки не було в тому лісі.
То, здалеку як дід на пеньку сидить та зітхає, охо – хо. Підійдеш ближче а то гілка стара із-за пня стирчить.
Поповзли чутки по селу, щось не добре в лісі коїться. То ж люди без зайвої необхідності крізь ліс ходити припинили.
Але, молодим та завзятим досвід предків не указ. Доки власним лобом не гепнуться об стіну – не прислухаються до порад старих.

Так от і Андрія Склярова понесла нелегка до родичів на Гусарівку через ліс Некремінський, хоча й чув погане про нього.
Ось іде він стежкою знайомою, радіє, що в затінку, не по степу пекучому. Думками десь далеко блукає. Пройшов повз величезного старезного дуба – діда лісового.
А треба вам сказати, що ліс той був дубовий. Хтозна, як та звідки він виріс, бо навкруги, на сотні верст дуби більше ніде не росли. Місцеві цим питанням не дуже переймались, був собі ліс та й був.
Так от, іде собі Андрій далі. Пройшов повз величезного старезного дуба – діда лісового…
Зупинився. Повернувся думками в навколишній світ. Озирнувся навкруги,
- Та я ж вже здається розминався з цим деревом. Маячня якась…
Струснув хлопець головою, протер очі, ще раз озирнувся та попрямував далі.
Потроху заспокоївся. Повеселішав.
Підходить до старезного дуба…
- Тьху, бодай тобі трясця! Чи то нечиста мене морочить, чи спека зовсім розум затьмарила.
Моторошно, ніяково стало Андрію. Холодом потойбічним на нього з лісу повіяло.
Позадкував хлопець, доки не вперся спиною в дерево та так по стовбуру сповз на землю, м’яким місцем на пожовкле листя усівся. Заплющив очі та ну ж бо «Отче наш» читати. Раніше цю молитву запам’ятати не міг хоча б до половини, а тут шпарить без зупинки, слово за словом від зубів відлітають.
Скільки він так молився не пам’ятає, зовсім у часі загубився. Але, полегшало хлопцеві. Відпустило потроху.
Підвівся та пішов повз старого дубу, не дивиться на нього, знай собі повторює «Господи, помилуй…», та хреститься безперервно. Іде все скоріше, молиться, назад не обертається, навкруги не погляда, лише під ноги уважно дивиться.
Під ногами захлюпало потроху, то значить до болота вийшов. Насмілився Андрій, підвів очі від землі, озирнувся навкруги.
Так і є. По ліву руку лісове болото розляглося. То йому правіше треба забирати, бодай на потрібну стежку й потрапить. А там через велику галявину, ще трохи лісом і до степу вийде.
Прискорив Андрій кроки. Між дубами посвітлішало, мабуть до галявини наблизився. Зітхнув з полегшенням.
Здалося, край галявини чоловік на пні сидить. Це вже зовсім добре, не один він у дивному лісі, ще жива душа є. Вже не так лячно буде.
Поспішає хлопець, вже розгледів, що чоловік схожий на діда в дивному капелюсі, наче шляпу з величезного мухомору на голову нап’яв. Та тут спотикнувся об гілку суху, ледь не впав,
- Бодай тобі трясця, вилаявся Андрій, жбурнув перешкоду ногою та
знову підвів очі на діда…
А діда вже нема. Замість нього кущ за пеньком трухлим, та мухомор чималий поряд красується.
Невже примарилось, невже знову маячня починається.
Покинули сили Андрія. Впав він на траву. Закрив лице руками і ледь не плаче. А навкруги пташки цвірінькають, вітер листям на деревах шелестить. Лежить хлопець, бідкається на долю.
Аж раптом повна тиша запанувала навкруги. Ані звуку, ані шелесту. Чутно лише, як кров у вухах пульсує. Та хтось зітхає поряд:
- Охо – хо, Ох, Охо – хо..
Сполохнувся хлопець, наче пружина на ноги підскочив, озирається в усі боки. Бачить, під деревом дід стоїть, до стовбуру прислонився. Руками на палицю спирається. Сива борода, великий гачкуватий ніс, льняна ряднина на тіло одягнута, на голові капелюх червоний, а безкольорові, наче риб’ячі очі уважно за Андрієм спостерігають. І зітхає дід:
- Охо – хо, Ох, Охо – хо… і жалісно так на парубка дивиться, головою
качає на свої зітхання.
Запаморочилось в Андрієвій голові, знепритомнів хлопець.

І наснився йому дивний сон.
Наче іде він по лісу Некремінському, але не той це ліс, з дитинства знайомий. Буцім то став він втричі більшим. Дуби навкруги величезні, старезні. Десь вгорі недосяжно височіють розкидисті крони дерев. Затишно навкруги, покійно. Сонце крізь листя візерунки на землі складає. Якісь дивні, неймовірної краси птахи уважно спостерігають за Андрієм, сидячи на міцних гілках.
Поряд струмок музикою дзюрчить, прохолодою приємною віє.
А із за дерев спів дівочий луна, надзвичайної краси спів, неземний якийсь, наче янголи в затінок лісовий на перепочинок з небес спустилися та пісню заспівали.
Виходить Андрій на велику галявину вкриту травою соковитою, квітами краси невиразної.
Посеред галявини хата стоїть під очеретом, біленька, акуратна, паничами оповита, наче іграшковий будиночок серед лісу.
На призьбі дідусь сидить, а біля нього звірята лісові бавляться, білки, зайці, їжаки.
- Підходь Андрію, сідай поруч, каже дід, зачекався я тебе.
- Та хіба ж ми діду знайомі, питає хлопець, і з якого такого переляку ви на мене чекаєте? Чи ми про щось домовлялись?
- Може й не домовлялись, але дуже мені пити хочеться, ось і чекаю, коли ти мені води прохолодної з криниці подаси. Не вважай за працю, набери будь ласка цеберку, уваж старого.
Озирнувся Андрій, а біля хати колодязь з'явився, і цеберка на мотузці край стоїть.
Як літнього чоловіка не напоїти. Підійшов хлопець, взяв цеберку, нахилився над колодязем та так і полетів в темряву, назустріч воді крижаній…

Із цупких обійм сновидіння Андрія висмикнула крижана вода, яка лилась йому на обличчя, розтікалась по шиї та спині.
Він інстинктивно відсахнувся від водяного потоку, розплющив очі та скочив на ноги.
По мокрій одежі стікала вода та утворювала калюжу. Поруч посміхаючись стояв сивобородий дід в червоному капелюсі із цеберкою в руках.
Андрій єдиним поглядом охопив простору сонячну галявину, біленьку хату вкриту очеретом, колодязь, діда…. Боляче вщипнув себе, кілька разів блимнув очами та аж застогнав від безсилля та відчаю.
А дід вже протягував йому рушника білого,
- На, обітрись, каже, та не стогни, очима не кліпай а ідемо в хату. Поїсти та відпочити тобі б не завадило.
Робити нічого. Підвівся хлопець, рушником утерся та понуро пішов за дідом.

Переступивши поріг зупинився здивований.
Всередині хата була в декілька разів більша, аніж зовні здавалась.
Андрій стояв на порозі просторої кімнати з високими вікнами по п'ять з кожного боку. Посередині стояв величезний обідній стіл із дубу, довгі лавки.
В протилежному кінці чимала піч, обкладена кахлями та з обох боків двері в інші кімнати. Поміж вікнами, вздовж стін старовинні різьблені меблі з темного горіхового дерева. Десь, високо під стелею висіла багаторівнева люстра з товстими восковими свічами.
- Та проходь вже, не стовбич на порозі. І запам’ятай: Не завжди вір очам своїм.
- То ви мене ще й повчати будете? Роздратовано відповів хлопець, здається я в учні не напрошувався.
- Не напрошувався, але мабуть доля так вирішила, то ж будеш навчатися, а я буду вчити. Так воно є.
Відповів дід, наче відрізав.
Робити нічого. Коли доля така, поки треба підкоритись, а там побачимо, поміркував Андрій та пройшов в хату.
Присів до столу і роздивляється навкруги. Доки озирався, на столі незнамо звідки з'явилась скатертина а на ній казан борщу, хліб свіженький, картопля варена, сальце, овочі свіжі. Диво тай годі.
Андрій вже починав звикати до тих див. Тому, без зайвого сорому щільно пообідав та чекає, що далі буде.
- Ну, то давай знайомитись, каже дід, про тебе мені майже все відомо. А я чаклун тутешній. Ох мене звуть. Чаклун Ох.
- А хіба чаклуни бувають, обережно питає хлопець.
- А хіба в тебе ще є сумніви, хитро примружив очі чаклун, чи може ще по лісі побігаєш, до дому стежку пошукаєш?
- Та мабуть на сьогодні вже набігався досхочу, відповів Андрій, ти, діду наче б то відпочити пропонував, досить вже біганини.
- То й відпочинь.
Каже Ох і веде його в двері, що праворуч від пічки.
А за тими двірьми кімната чистенька та світла. Ліжко зі свіжою білизною, шафа з книжками, лавка під вікном, стілець та сундук великий, старовинний.
- Ось твоя кімната, каже чаклун, сьогодні відпочивай, а завтра, як півні заспівають, то й навчання твоє почнемо.
Хлопець настільки втомився від подій, що не змусив себе двічі прохати. Роздягнувся, ретельно склав одяг та улігся на м'яке ліжко. Заплющив очі і миттєво поринув у сновидіння.

Наснилась йому рідна хата на Підварку, матір з батьком занепокоєні, з-за тину сина виглядають, чи не з’явився він в полуденному мареві на пропеченій сонцем дорозі…
Subscribe

  • ЗОРЯНИК

    Казка перша другої збірки. Частина друга: Діди помовчали, порадились, посперечались та нарешті дійшли висновку, як їм попервах діяти. А далі…

  • ЗОРЯНИК

    Казка перша другої збірки. Частина перша: ЗО́РЯНИК Зорі — це душі людські, скільки зірок в небі, стільки людей живе на землі, як падає…

  • "МРЕЦЬ", казка четверта, частина друга.

    "МРЕЦЬ" Казка 4-та, частина 2-га. Катруся старанно намалювала коло свяченою крейдою та вляглась у ліжко. Трохи полежала згадуючи розмову з…

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments